Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Юридичні науки

ПРИМУСОВА ДЕПОРТАЦІЯ УКРАЇНЦІВ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ЯК ЗЛОЧИН ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ

Сергій ВИЛКОВ — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття докладно аналізує юридичну кваліфікацію примусової депортації українців як злочину проти людяності, зокрема на тлі триваючої російсько-української війни. Автор, застосовує комплексний підхід до розгляду міжнародних конвенцій та правових актів, включаючи Женевські конвенції, Римський статут Міжнародного Кримінального Суду, а також численні джерела, які висвітлюють проблему депортацій в історичному та сучасному аспектах. Використано багатоаспектний метод аналізу, який охоплює вивчення великої кількості юридичних документів та звітів міжнародних та правозахисних організацій. Значну увагу приділено звітам ОБСЄ і публікаціям Радіо Свобода, які детально документують випадки примусової депортації та їх вплив на основні права людини. Це доповнюється аналізом наукових робіт інших дослідників, які вивчали схожі питання, забезпечуючи таким чином широкий огляд існуючих досліджень. Стаття висвітлює депортацію не лише як юридичну проблему, але і як серйозне порушення прав людини, що включає психологічні травми та соціально-економічні наслідки. Аналіз охоплює вивчення методів депортації, таких як застосування "фільтраційних таборів", примусове переміщення, і класифікує ці методи як грубі порушення міжнародного гуманітарного права. Окрім теоретичного аналізу, автор ставить перед собою завдання сприяти формуванню ефективних міжнародно-правових механізмів для притягнення до відповідальності винних у воєнних злочинах і злочинах проти людяності, що має забезпечити справедливість і відновлення порушених прав. Результати дослідження мають значний вплив на розробку політик і практик у галузі міжнародного права та прав людини. Автор закликає міжнародну спільноту використовувати здобуті знання для підвищення ефективності реагування на порушення прав людини і використовувати юридичні інструменти для боротьби з безкарністю.

АНАЛІЗ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ, ЇХ РОЛЬ ТА ФУНКЦІЇ

Наталія ЛАВРИК — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Державне регулювання у сфері підприємництво здійснюється низкою органів влади, кожен з яких використовує свої специфічні методи для забезпечення стабільності та безпеки суб'єктів підприємництва. Гарантування фінансово-економічної безпеки підприємств включає кілька важливих аспектів, серед яких макроекономічна стабільність, захист економічних інтересів держави, підвищення добробуту населення, стимулювання інвестицій і конкуренції та підтримання національної безпеки. Роль держави сьогодні проявляється в регулюванні ринкової економіки через законодавчий вплив, переважно у сфері підприємницької діяльності. Основна роль у регулюванні підприємницької діяльності належить правовому регулюванню. У статті досліджено особливості поняття «правовий статус». Здійснено аналіз правового статусу органів виконавчої влади в підприємництві. Розкрито роль органів виконавчої влади в підприємницькій діяльності. Узагальнено отримані результати.

ПРАВО ЛЮДИНИ НА ЖИТТЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ СУЧАСНИХ РЕАЛІЙ

Богдана МЕЛЬНИЧЕНКО, Юлія ВОРОНЕЦЬКА — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті здійснено загальну характеристику права людини на життя крізь призму сучасних реалій. Вказано, що права і свободи людини є найважливішою складовою загальнолюдської системи цінностей сучасного людства, надбанням цивілізації в правовій і політичній сферах, загальновизнаним критерієм суспільного та національного розвитку на сучасному етапі. Констатовано, що право на життя є основним правом людини, закріпленим як основними міжнародними документами у сфері прав людини, так і національними конституціями. Зауважено, що актуальність і важливість права людини на життя, його реалізація та захист є очевидними, оскільки без такого фундаментального права всі інші права втрачають будь-яке значення. Вказано, що повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України не тільки внесла певні корективи щодо реалізації прав людини на захист, але й стала наразі практично основним джерелом порушення прав й свобод людини та громадянина, оскільки щоденно завдає матеріальну та моральну шкоду громадянам, порушивши та зруйнувавши звичний спосіб життя українців. З’ясовано, що захист прав і свобод людини в умовах війни гарантує кожному обирати той чи інший законний спосіб захисту своїх порушених прав. Права людини гарантовано мають бути забезпечені публічною владою з метою їх реалізації громадянами. Визначено, що специфіка зобов’язань держави щодо захисту права на життя в умовах військових конфліктів включає: питання юрисдикції у випадку окупації території; перелік зобов’язань держави під час збройних конфліктів; межі необхідності застосування сили при правомірних воєнних діях, в умовах необхідності протидії терористичним актам, здійсненні спеціальних операцій; особливості розслідування фактів позбавлення життя. Зроблено висновок про те, що право на життя варто розуміти як фундаментальне, невідчужуване, абсолютне право людини, яке доцільно розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних зазіхань на життя з боку держави, її представників або приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися власним життям.

РОЛЬ ОБСЄ У РЕАЛІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ЗАХИСТУ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ

Валентина ОРЛЕНКО — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті детально розглянуто роль Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) у впровадженні міжнародних стандартів захисту внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які є однією з найвразливіших категорій населення під час збройних конфліктів та кризових ситуацій. Зазначено, що ОБСЄ, як найбільша регіональна організація, має широкий мандат у питаннях безпеки та захисту прав людини. Її діяльність зосереджується на забезпеченні стабільності, попередженні конфліктів, моніторингу ситуацій з порушенням прав людини, а також на сприянні миротворчим процесам. Важливу роль у захисті ВПО відіграє міжнародна співпраця, зокрема взаємодія з такими організаціями, як Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), яка дозволяє координувати дії та уникати дублювання зусиль. Особливу увагу приділено оцінці ефективності спеціальних моніторингових місій ОБСЄ, які є важливим механізмом у забезпеченні безпеки та прав людини. Як приклад наведено Спеціальну моніторингову місію (СММ) ОБСЄ в Україні, що діяла з 2014 до 2022 року. Ця місія здійснювала неупереджене спостереження за ситуацією в зоні конфлікту, а також фіксувала порушення прав людини, надаючи міжнародним партнерам і зацікавленим сторонам актуальну інформацію для прийняття рішень. Крім того, СММ сприяла діалогу між сторонами конфлікту, що допомогло запобігти ескалації насильства. У дослідженні виявлено, що хоча ОБСЄ має значний потенціал у забезпеченні захисту ВПО, існують певні проблеми. Однією з основних є недостатня інтеграція місцевих організацій та громадянського суспільства у процеси, що спрямовані на захист ВПО. Це створює прогалини у співпраці та знижує ефективність заходів з реабілітації та інтеграції внутрішньо переміщених осіб у нові громади. Важливою перешкодою є також обмежений доступ місій ОБСЄ до певних регіонів через безпекові обмеження або відсутність правових інструментів, що ускладнює їхню роботу. У статті запропоновано кілька шляхів для покращення діяльності ОБСЄ. Насамперед, це посилення співпраці з місцевими органами влади та організаціями громадянського суспільства, які мають безпосередній доступ до постраждалого населення. Це дозволить забезпечити оперативну допомогу ВПО та створити умови для їхньої інтеграції в суспільство. Крім того, рекомендується розширити юридичні повноваження місій ОБСЄ, що дозволить їм більш ефективно реагувати на порушення прав ВПО, а також запровадити спеціальні механізми для моніторингу та захисту прав ВПО на всіх етапах конфлікту. Таким чином, діяльність ОБСЄ у сфері захисту ВПО є ключовою для стабілізації ситуацій у постконфліктних регіонах, однак потребує подальшого вдосконалення та тіснішої взаємодії з місцевими та міжнародними партнерами для забезпечення максимальної ефективності.

ПРИЙОМИ ДОПИТУ СВІДКІВ (ПОТЕРПІЛИХ) ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА ДЕФІНІЦІЯ ФОРМУВАННЯ ПОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ

Віталій ОСМОЛЯН — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті автором викладаються правові основи та перспективи розвитку кримінального процесуального права в світлі правової реформи в України. Розглядаються процесуальні ситуації, які виникають на етапі досудового розслідування та при судовому розгляді кримінальних справ, досліджуються та аналізуються прийоми допиту свідків (потерпілих) як головний критерій формування показів у кримінальних провадження та збору доказової бази у кримінальному процесі України, а також обґрунтовується необхідність ефективної співпраці працівників досудового розслідування та суду для якісного та об’єктивного виконання завдань кримінального провадження, дотримання загальних засад кримінального провадження та покращення інноваційної політики України загалом. Сформовані та наведені пропозиції щодо покращення тактики та методики проведення допиту свідка (потерпілого) під час здійснення кримінального провадження. Автором наданий на розгляд науково-практичному загалу власний (авторський) процесуально-криміналістичний алгоритм відібрання показів у свідків (потерпілих). Розкривається значення та місце цих новел в системі права, криміналістики та кримінального процесу у цілому. Зроблені висновки та надані рекомендації щодо узгодженого застосування норм діючого законодавства у практичній діяльності криміналіста, слідчого (детектива) та судді. Привернуто увагу на необхідність подальшої наукової співпраці вчених, спеціалістів у галузі матеріального та процесуального права.

СОЦІАЛЬНІ, СІМЕЙНІ ТА ІНШІ МАСОВІ ЗАХОДИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬСЯ В УКРАЇНІ І НЕ МАЮТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЕКОНОМІЧНОГО ЧИ ІНШОГО ПІДҐРУНТЯ

Роман СВИСТОВИЧ — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У науковій статті встановлено, що в Україні досить часто проводяться різноманітні масові заходи. При цьому більша частина з них не має відповідного політичного, економічного, релігійного чи іншого підґрунтя. Зазначені заходи в переважній більшості не впливають на суспільні процеси, проте вони є важливими для життя, настрою та змін окремих індивідуумів. Зазначені заходи в переважній більшості плануються і вони проводяться під контролем державних або громадських організацій. У проведенні зазначених заходів можуть брати великі групи людей, але вони можуть проходити і при невеликій кількості присутніх. Обґрунтовано, що разом з проведенням зазначених заходів відбуваються певні зміни у соціальному або сімейному стані громадян, одруження, святкування окремих подій і пам’ятних дат. В окремих випадках такі заходи намагаються використовувати політичні партії та рухи, але в переважній більшості вони проводяться без впливу політиків, релігійних діячів та інших осіб. Окремі соціальні масові заходи виникають стихійно, наприклад, великі черги за допомогою або скупчення людей перед прибуттям поїздів та т. ін. Визначено, що під соціальним сімейними та іншими масовими заходами потрібно розуміти форму функціонування соціуму,, що характеризується необхідність дотримання певних традицій, наприклад, весільні обряди, початок нового навчального року у школах чи його закінчення та т. ін. Здійснено висновок, що соціальні, сімейні та інші масові заходи в окремих випадках можуть стати детонатором для їх переростання у агресивні масові заходи, наприклад, непорозуміння в чергах, які призводять до бійок, непорозуміння між футбольними фанатами після проведення футбольних матчів та т. ін. Соціальні масові заходи є необхідними для здійснення тих чи інших напрямів забезпечення населення, а також підтримання певних культурних сімейних та інших традицій.

ПРЕДМЕТНА СФЕРА ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ ПІД ЧАС СПІВРОБІТНИЦТВА З МІЖНАРОДНИМ КРИМІНАЛЬНИМ СУДОМ

Максим СМИРНОВ — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті визначається предметна сфера діяльності центральних органів України, їх функцій та повноваження під час співробітництва з Міжнародним кримінальним судом (МКС). Звертається увага на те, що центральними органами України щодо співробітництва з МКС є Офіс Генерального прокурора – під час розслідування та судового розгляду, а також виконання інших повноважень, що випливають із зобов’язань України у зв’язку з визнанням Україною юрисдикції МКС та Міністерство юстиції України – під час виконання вироків чи інших рішень Міжнародного кримінального суду, ухвалених за результатами розгляду справи. Обґрунтовується твердження, що саме центральні органи України застосовують, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України та Римським статутом МКС різні форми та процедури співробітництва України з МКС з метою сприяння здійсненню розслідування, кримінального переслідування, притягненні до кримінальної відповідальності та покаранні осіб, які вчинили найтяжчі міжнародні злочини, що підпадають під юрисдикцію МКС. Наголошується, що повноваження центрального органу України з питань співробітництва з МКС передбачені ст. 618 Кримінального процесуального кодексу України. Проте зазначена стаття не передбачає вичерпного переліку таких повноважень центрального органу України. В залежності від форм та процедур співробітництва з МКС центральні органи України можуть здійснювати інші повноваження, які передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України та Римським статутом МКС. Стверджується, що необхідно розрізняти функції та повноваження центральних органів України, які передбачені розділом IХ та ІХ2 Кримінального процесуального кодексу України. Повноваження центрального органу України передбачені ст. 618 та розділом IХ2 Кримінального процесуального кодексу України обмежуються предметною сферою діяльності, яка пов’язана питаннями співробітництва з МКС під час здійснення розслідування, судового розгляду та виконання рішень МКС. Зазначаються конкретні повноваження центрального органу України під час співробітництва з МКС. Доводиться теза, що функції та повноваження центрального органу України з питань співробітництва з МКС мають особливості, які обумовлені нормативно-правовим регулюванням та правовими підставами здійснення співробітництва, а також предметною сферою діяльності.

ПОНЯТТЯ РОЗВІДКИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ВЕДЕННЯ В АНТСЬКО-ВІЗАНТІЙСЬКИХ КОНФЛІКТАХ VI СТОЛІТТЯ

Олександр СУШКО — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У науковій статті встановлено, що розвідка є важливою складовою забезпечення національної безпеки, яка має глибоке історичне коріння та еволюціонувала від простих форм збору інформації у доісторичні часи до складних систем, регламентованих законодавством сучасних держав. Водночас у наш час розвідка є ключовим елементом національної безпеки України. З 2020 року в Україні діє Закон України «Про розвідку», у якому законодавчо визначено поняття розвідки, її завдання, функції та організацію. Розглянуто, що на теренах України перші елементи розвідувальної діяльності проявлялися ще в доісторичний період і в подальшому стали важливим елементом виживання та досягнення військової переваги, зокрема під час антсько-візантійських конфліктів VI століття. Обґрунтовано, що анти використовували широкий спектр методів розвідки, включаючи агентурну діяльність, військову розвідку та адаптивні підходи до збору інформації. Співпраця з гунським військом та взаємодія з Візантією сприяли вдосконаленню їхніх навичок розвідки. Водночас Візантія застосовувала ефективні стратегії дипломатичної розвідки, підкупу та принципу «розділяй і володарюй», які послаблювали антські племена. Доведено, що візантійці вважали антів небезпечними противниками, тому під час походів проти них активно застосовували військову розвідку. Здійснено висновок, що вивчення історичних форм розвідувальної діяльності є важливим для розуміння сучасних підходів до організації розвідки. Підкреслено, що історичний досвід може бути корисним для забезпечення національної безпеки України з урахуванням сучасних викликів. Запропоновано перспективи подальших досліджень, зокрема аналіз впливу історичних підходів до розвідки на формування сучасних моделей розвідувальної діяльності.

ДАЙДЖЕСТИ ПРО ВИБОРИ ПІД ВИСТРІЛАМИ, МАНІПУЛЯЦІЇ ТА НАРОДНУ ПІДТРИМКУ

Іван ФЛИС — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті, на даних аналізу соціологічних досліджень, проведених у 2021-2023 роках незалежними громадськими центрами, доводиться, що з розвитком інформаційних потоків (провідної характеристики нового типу суспільства) особливого значення набувають соціальні мережі і месенджери як інструмент політичного маніпулювання. Соціальні мережі стають частиною будь-якого політичного процесу і створюють віртуальне середовище, яке змінює існуючу політичну реальність. Засоби масової інформації формують нову політичну реальність, в якій маніпуляційні технології перетворюються на ключовий інструмент керування політичною поведінкою мас. Різнобічний огляд досліджень феномена маніпулятивних технологій, його еволюцію та відповідну до нинішніх вимог пристосованість та реконструкції, вказують на необхідність застосування у виборчому процесі «прозорих», «чистих» виборчих технологій, що перетворюються на ключовий інструмент керування політичною поведінкою мас. Визначено роль мовних засобів у процесі маніпуляції та вплив політичного дискурсу ЗМІ на формування громадської думки, використання притому різноманітних методів, зокрема таких, як нормалізація, евфемізми, прецедентні феномени та інше. Усвідомлення того, що мистецтво та технологія маніпулювання полягають у створенні умов введення в оману об’єкту маніпулювання (наприклад, виборців або інших суб’єктів політичної діяльності), з якими існують відносини конкуренції, політико-технологічні засади політичного маніпулювання повинні виявлятися та присікатися на основі застосування матеріально-ресурсних і не тільки засобів, а також інформаційно-аналітичної підготовки й консалтингового забезпечення політичної діяльності усіх членів суспільства. Актуальність данного дослідження полягає в тому, що в українському суспільстві існує недовіра до органів влади та опозиції, а політичні сили бажають здобувати владу на виборах. Тому під час виборів на перше місце висуваються технології, які здатні забезпечити прихильність виборців.

НЕМОВЛЕННЄВІ ІНСТРУМЕНТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Станіслав ШЕПТУХОВСЬКИЙ — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Розглянуто властивості тексту як засобу комунікації у нормотворенні і правозастосуванні. Оглянуто низку мовленнєвих актів, вчинення яких в силу закону спричиняє правові наслідки та на їх фоні – показано діяння, котрі не є вербальною поведінкою, проте також набувають правового значення в силу вказівки на це в законодавстві, комунікативної ситуації та здатності виражати умисел чи волевиявлення. Обстоюється ідея фактичного здійснення правової комунікації, включно із правовим регулюванням, засобами, які не є ані усним чи письмовим текстом, ані іншою мовленнєвою дією: візуальними чи звуковими сигналами, (нетекстовими) символами, жестами, символікою, пофарбуванням, маркуванням тощо. Розглянуто ознаки мовчання як невербального акта. Висловлено позицію, відповідно до якої неунормованість – через повну відсутність норми або її формулювання у навмисно невизначений спосіб – є юридично значущим мовчанням владного суб’єкта і може виражати (презюмувати) згоду (в адміністративній процедурі), дозвіл (у межах загально-дозвільного принципу) або заборону (у разі спеціально-юридичного підходу). Порушено питання про можливість повного чи часткового закріплення правової норми нетекстовими засобами. Зазначено, що юридична визначеність, як критерій якості законодавства у нетекстовому правовому регулюванні забезпечується конкретизацією ситуації (її звуженням, яке відповідає функції «гіпотези» правової норми та «контексту» у мовленні) застосування немовних засобів, їх попереднього однакового засвоєння учасниками юридично значущої комунікації. За відсутності консенсусу окремі переваги таких засобів – миттєве сприйняття, інтуїтивна зрозумілість – втрачаються, відповідна «візуальна» чи «сонорна» норма стає юридично невизначеною. Зауважено, що немовні засоби використовуються також у рамках звичаю, який є джерелом права – так само, як і закон. Констатовано, що знакові системи, не належні до мови, зокрема – до державної мови як засобу правничої комунікації, – наділені правовим значенням та мають ознаки тексту. На цій підставі зроблено припущення про окремі підстави для розгляду явища тексту за межами мови; одночасно констатовано виконання мовою функції мета-системи щодо відокремлених знакових систем. Зауважено, що у правовій комунікації текст виконує посередницьку функцію. Додержання екстралінгвальної відповідності юридичного тексту зменшує розрив між правом та законом, відставання останнього від правової реальності. Окреслено перспективи розширення предмету лінгвістичної експертизи та зауважено, що інтерпретацію немовленнєвих засобів правової комунікації може бути покладено, зокрема у цивільному процесі, на експерта з питань права.