Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Психологія

МЕТОДИКА ВИКОРИСТАННЯ НАСТІЛЬНИХ ІГОР В НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Олена Володимирівна Даниліна — 2026-06-05

Мета статті полягає в обґрунтуванні можливостей використання настільних ігор у навчальному процесі та інтелектуальному дозвіллі, а також аналіз впливу використаних ігрових методик на психоемоційний стан дітей у межах масштабного освітньо-виховного проєкту, реалізованого ГО «Батьківська спілка» у співпраці з ТОВ «ЛОРД ОФ БОРДЗ» за підтримки уряду Японії та ЮНЕСКО, у якому взяли участь понад 160 000 дітей віком від 7 до 17 років. Для проєкту було обрано 13 настільних ігор, зокрема “Словомандри”, “Хапай” та “Кескіфе”, адаптованих до освітніх цілей і спрямованих на розвиток критичного мислення, комунікативних навичок, культурної ідентичності та позитивного емоційного фону. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні теоретичного аналізу психолого-педагогічних концепцій гри, систематизації класифікацій ігрових механік, а також узагальненні результатів практичного застосування настільних ігор у межах масштабного освітньо-виховного проєкту з участю дітей різних вікових груп. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні методично структурованої системи використання настільних ігор у навчальному процесі з урахуванням вікових, психологічних і соціальних чинників, а також у визначенні педагогічних умов ефективного добору ігор відповідно до освітніх завдань. Практична цінність дослідження полягає в розробленні та апробації методик інтеграції настільних ігор у навчальну діяльність та їх використання педагогами для посилення мотивації, розвитку комунікативних, когнітивних і соціально-емоційних компетентностей дітей. Висновки засвідчують, що системне й методично обґрунтоване застосування настільних ігор сприяє підвищенню ефективності навчального процесу, розвитку ключових компетентностей і позитивної динаміки психоемоційного стану дітей, що підтверджує доцільність їх використання як інноваційного педагогічного ресурсу.

ПРОГРАМИ ПІДТРИМКИ ПРОФЕСІЙНОЇ МОТИВАЦІЇ ОФІЦЕРІВ ТАКТИЧНОЇ ЛАНКИ В АРМІЯХ НАТО (США, КАНАДА, ВЕЛИКА БРИТАНІЯ) ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ВПРОВАДЖЕННЯ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ

Василь Васильович Стасюк — 2026-06-05

Актуальність. У статті проаналізовано програми країн – членів НАТО, спрямовані на підтримку та розвиток мотивації офіцерів тактичного рівня – командирів взводів, рот і батальйонів. Визначено специфіку їх застосування в тактичних умовах, можливість інтеграції в підготовку та службу, вплив на лідерські функції, виявлено системність у взаємодії програм, а також наведено порівняння досвіду США, Канади та Великої Британії з українськими реаліями. Проведений аналіз дав змогу виокремити релевантні практики, які можуть стати основою для формування в Україні цілісної системи підтримки та розвитку мотивації на тактичному рівні. Матеріали та методи. У дослідженні застосовано методи порівняльного та системного аналізу для оцінювання трьох взаємопов’язаних напрямів мотиваційної підтримки: програм розвитку лідерства (ALDP у США та CAFJOD у Канаді), інструментів формування психологічної стійкості (CSF2, Resilience Training Modules, MBSR) та соціально-психологічних механізмів стимулювання (Strong Bonds, Operation READY, TRiM, програми морального визнання). Концептуально зіставлено три домінантних моделеі управління мотивацією: американську (багаторівневу та системну), канадську (орієнтовану на ідентичність та етичні засади) і британську (травмоорієнтовану та децентралізовану). Вперше проведено глибокий порівняльний аналіз мотиваційних екосистем країн – членів НАТО стосовно їх відповідності специфічним умовам діяльності Збройних Сил України. Доведено, що класичні західні підходи розроблялені переважно для регулярних армій та обмежених військових операцій із передбаченими періодами відновлення. Натомість професійна мотивація українських офіцерів формується в якісно інших, унікальних реаліях: перманентної екстремальності, структурної невизначеності (гібридної війни, динамічності фронту) й асиметрії ресурсів. Ефективне управління професійною мотивацією офіцерів тактичної ланки не може обмежуватися фрагментарними чи ізольованими інтервенціями, воно потребує створення цілісної багатокомпонентної архітектури, де професійний (лідерський), особистісний (психологічний) та соціальний модулі взаємодіють синергетично, формуючи стабільний мотиваційний континуум.

САМООБМАН ЯК МЕХАНІЗМ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ: ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЗАХИСНИМИ СТИЛЯМИ ПОВЕДІНКИ ТА ТРИВОЖНІСТЮ

Олена Юріївна Косьянова — 2026-06-05

Актуальність. В умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну самообман як механізм психологічного захисту набуває особливого значення для розуміння адаптаційних процесів особистості. Мета роботи – теоретично обґрунтувати та емпірично дослідити самообман як механізм психологічного захисту у його зв’язку із захисними стилями поведінки та рівнями тривожності в умовах сучасної воєнної реальності. Матеріали та методи. Вибірку склали 50 осіб (32 жінки, 18 чоловіків; M=28,3; SD=6,7) віком 18–45 років – студенти та фахівці м. Одеси (2025–2026). Застосовано: Опитувальник самообману (SDQ; адаптація О. Ю. Косьянової, 2025), методика «Захисні стилі поведінки» (LSI; Р. Плутчик, Г. Конте), Шкала реактивної та особистісної тривожності (STAI; Ч. Д. Спілбергер – Ю. Л. Ханін), описова статистика та кореляційний аналіз (коефіцієнт Пірсона) у SPSS Statistics 23.0. Результати та їх обговорення. Самообман переважно середній (M=39,51; 58%); у структурі захисних стилів домінують зрілі механізми (раціоналізація M=7,12; компенсація M=6,38); тривожність підвищена (особистісна M=48,56, 52% – високий рівень; ситуативна M=42,18). Виявлено статистично значущі кореляції самообману з особистісною тривожністю (r=0,62; p<0,01), витісненням (r=0,48; p<0,05) та проекцією (r=0,55; p<0,01). Висновки. Самообман, захисні стилі поведінки та тривожність утворюють єдину динамічну систему; самообман є адаптивним у помірних проявах, але при хронічній тривожності посилює примітивні захисні механізми й блокує зрілі стратегії адаптації.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ТА КОРЕКЦІЯ АГРЕСИВНОЇ ПОВЕДІНКИ У ПІДЛІТКІВ

Ірина Лейко — 2026-06-05

Актуальність. Проблема агресивної поведінки в підлітковому віці набуває особливої гостроти в умовах сучасних макросоціальних викликів, трансформації ціннісних орієнтирів та кризових явищ у суспільстві. Мета роботи – глибоке теоретичне обґрунтування та емпіричне дослідження психологічних особливостей прояву агресивної поведінки у підлітків (з урахуванням гендерної специфіки, типу темпераменту та акцентуацій характеру), а також розробка диференційованих рекомендацій щодо її психологічної корекції. Матеріали та методи. Методологія дослідження базується на принципах детермінізму, єдності свідомості та діяльності, а також системному підході до вивчення особистості. Застосовано комплекс психодіагностичних методів: опитувальник стану агресії А. Басса та А. Даркі, тест на виявлення рівня агресивності А. Ассінгера, особистісний опитувальник Г. Айзенка (EPI) та патохарактерологічний діагностичний опитувальник А. Личко. Дослідження проводилося на базі школи №1 м. Канева (вибірка склала 31 особу віком 12–14 років). Результати та їх обговорення. Емпірично встановлено, що серед конфліктних форм поведінки найпоширенішими є почуття провини (66,2%), фізична (44,1%) та вербальна агресія (41,2%). Виявлено гендерну специфіку: індекс ворожості у хлопців перевищує норму (12,5), тоді як у дівчат перебуває в межах норми. Доведено, що агресивність найтісніше пов’язана з показниками індивідуально-особистісного розвитку та соціально-психологічними чинниками. Найбільш схильними до агресивних проявів є підлітки з шизоїдною та сенситивною акцентуаціями, а найбільш небезпечними для оточуючих – з гіпертимною, циклотимною та епілептоїдною. Розроблено специфічні алгоритми психокорекційної взаємодії з підлітками залежно від домінуючого типу акцентуації характеру. Висновки. Одержані емпіричні дані дають підстави стверджувати, що своєчасне виявлення індивідуально-типологічних особливостей дозволяє прогнозувати виникнення агресивних реакцій та застосовувати ефективний диференційований підхід у психокорекційній роботі.

ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СХИЛЬНОСТІ ДО ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ ПРАЦІВНИКІВ IT-КОМПАНІЙ

Катерина Леонідівна Мілютіна — 2026-06-05

Актуальність. У статті розглянуто психологічні чинники професійної мотивації та професійного вигорання працівників IT-сфери в умовах трансформацій, зумовлених пандемією COVID-19 та воєнним станом в Україні. Актуальність дослідження визначається поширенням дистанційних форматів роботи, підвищенням вимог до самоорганізації фахівців та зростанням ризику емоційного виснаження у IT-середовищі. Матеріали та методи. Емпіричне дослідження проведено у вересні–листопаді 2025 року. У емпіричному дослідженні взяли участь 45 респондентів віком 22–42 років із різним професійним стажем. У дослідженні використано комплекс стандартизованих психодіагностичних методик: п’ятифакторну модель особистості NEO-FFI, тест мотивації досягнення Т. Елерса, методику BAT-23 для діагностики професійного вигорання та особистісний опитувальник Айзенка EPI. Статистична обробка даних здійснювалася із застосуванням описової статистики, кореляційного аналізу Пірсона, факторного аналізу методом головних компонент, t-критерію Стьюдента та дисперсійного аналізу ANOVA. Результати та їх обговорення. Встановлено, що рівень професійної мотивації та вигорання змінюється залежно від стажу роботи в IT-сфері. Фахівці з досвідом до трьох років характеризуються високою мотивацією досягнення та низьким рівнем вигорання, тоді як у групі зі стажем 3–7 років спостерігається зниження мотиваційних показників і зростання ознак емоційного виснаження. У працівників зі стажем понад сім років показники мотивації та вигорання стабілізуються на помірному рівні. Виявлено гендерні відмінності: жінки демонструють вищі показники нейротизму та доброзичливості порівняно з чоловіками. Кореляційний аналіз показав наявність статистично значущих зв’язків між особистісними рисами та мотиваційно-емоційними характеристиками. Сумлінність і відкритість досвіду позитивно пов’язані з мотивацією досягнення, тоді як нейротизм має негативний зв’язок із мотиваційними показниками та підвищує ризик професійного вигорання. Висновки. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів для розробки програм профілактики професійного вигорання та оптимізації систем управління персоналом у IT-компаніях.

ДИНАМІКА ПОКАЗНИКІВ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДИСТРЕСУ У ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ У ПРОЦЕСІ РЕЛЯЦІЙНО-ОБРАЗНО-СЦЕНАРНОЇ ТЕРАПІЇ

Вікторія Анатоліївна Павловська-Кравчук — 2026-06-05

У статті представлено результати дослідження динаміки показників психологічного дистресу, міжособистісного функціонування та соціально-рольової адаптації у військовослужбовців під впливом реляційно-образно-сценарної терапії (РОСТ). Актуальність дослідження зумовлена зростанням потреби у науково обґрунтованих психотерапевтичних підходах до підтримки психічного благополуччя військовослужбовців в умовах тривалого бойового стресу, психоемоційного перевантаження та порушення адаптаційних механізмів. Метою дослідження є виявлення динаміки показників психологічного дистресу за шкалами Outcome Questionnaire-45 (OQ-45) у військовослужбовців, які проходили програму РОСТ, а також порівняння цих змін із показниками контрольної та клінічної груп. У дослідженні взяли участь 67 військовослужбовців, яких було розподілено на експериментальну (n = 19), контрольну (n = 24) та клінічну (n = 24) групи. Для оцінювання психологічного функціонування застосовано опитувальник OQ-45, що дає змогу визначати симптоматичний психологічний дистрес, міжособистісні проблеми, соціально-рольове функціонування та інтегральний показник дистресу. Обробку результатів здійснено з використанням описової статистики, критерію Вілкоксона для пов’язаних вибірок, критерію Краскела–Волліса для міжгрупового порівняння та величини ефекту Cohen’s d. Встановлено, що у групах, де застосовувалися психотерапевтичні або лікувальні втручання, спостерігається позитивна динаміка показників психологічного функціонування. В експериментальній групі інтегральний показник дистресу знизився з 56,3 до 53,9 бала, тоді як у контрольній групі зафіксовано його зростання з 34,1 до 37,3 бала. Найвищі показники дистресу виявлено у клінічній групі, проте після лікування зафіксовано їх зниження з 73,5 до 65,1 бала. Отримані результати підтверджують доцільність використання РОСТ як перспективного психотерапевтичного підходу.

КОПІНГ-ПОВЕДІНКА ТА ТИП ПОВЕДІНКИ ПЕРСОНАЛУ ДЕВЕЛОПЕРСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЯХ

Гліб Пріб — 2026-06-05

Актуальність. Стаття присвячена дослідженню типів поведінки в конфліктних ситуаціях персоналу девелоперських організацій, які працюють у бізнес-діяльності. Досліджено 175 осіб у період 2023–2024 рр. Методики: «Визначення типу поведінки у конфліктних ситуаціях» К. Томаса, «Дослідження копінг-поведінки в стресових ситуаціях Р. Лазаруса, «Оцінювання психологічної діагностики копінг-механізмів» Е. Хейма. Тип поведінки у конфліктних ситуаціях персоналу девелоперських організацій представлено зменшенням неконструктивних форм поведінки у конфлікті («суперництво», «уникнення») при збільшенні стажу роботи у даній сфері (p≤0,001). Виявлено, що конфронтаційний копінг з агресивними зусиллями щодо зміни ситуації характерний як для керівників, так і для фахівців девелоперських організацій. Для осіб із стратегією дистанціювання було характерним застосування когнітивних зусиль щодо відсторонення, зменшення значущості ситуації (p≤0,001). Особи із стратегією уникнення проявляли тяжіння до «втечі» від складних проблемних ситуацій. Характеризуючи конструктивні стратегії поведінки персоналу можна відокремити наступне: наявність дій щодо пошуку емоційної та інформаційної підтримки; зусилля із самоконтролю та регулювання власних почуттів і дій у пошуку соціальної підтримки; планування вирішення проблеми; відповідальність, як прийняття власної ролі у складній ситуації з бажанням та спробами її вирішення (p≤0,001). Вирішення бізнес-ситуації забезпечується стратегією конструктивного рішення, де шляхами подолання проблемних ситуацій є: а) власне подолання проблемної ситуації (переважно для групи керівників); б) зменшенні наслідків та дії негативної ситуації (групи керівників та фахівців); в) уникнення проблемної ситуації (переважно для групи фахівців) (p≤0,001). Перспективи подальшого дослідження у даному напрямку полягають у впроваджені програми психолого-організаційного супроводу персоналу девелоперських організацій.

ВПЛИВ СТИЛІВ БАТЬКІВСЬКОГО ВИХОВАННЯ НА ФОРМУВАННЯ ЖИТТЄВИХ СЦЕНАРІЇВ ОСОБИСТОСТІ

Поліна Василівна Сугакова — 2026-06-05

Актуальність. Проблема впливу стилів батьківського виховання на формування життєвих сценаріїв особистості є актуальною у сучасній психологічній науці, оскільки саме в дитинстві закладаються базові поведінкові установки, рівень автономності та емоційна стійкість особистості. Мета роботи – комплексний аналіз та теоретико-емпіричне обґрунтування взаємозв’язку між стилями батьківського виховання, отриманими в дитинстві, та сучасними життєвими установками дорослих. Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 100 респондентів віком від 20 до 40 років. Для збору емпіричних даних було використано авторську анкету, створену на платформі Google Forms. Оцінювання здійснювалося за шкалою Лайкерта. Для аналізу результатів застосовано методи описової статистики та кореляційного аналізу. Результати та їх обговорення. Результати дослідження показали, що демократичний стиль батьківського виховання позитивно впливає на формування особистісної автономії, впевненості у собі та здатності до самостійного прийняття рішень. Водночас авторитарний стиль пов’язаний із підвищеним рівнем тривожності та залежності від соціального схвалення. Отримані дані підтверджують важливу роль емоційної підтримки та конструктивної взаємодії в родині у формуванні адаптивних життєвих сценаріїв. Висновки. Демократичний стиль виховання є найбільш сприятливим для розвитку психологічно зрілої та автономної особистості. Надмірний контроль, емоційна дистанція та недостатня підтримка можуть негативно впливати на психологічне благополуччя людини у дорослому віці.

ПСИХОЛОГІЧНІ УМОВИ БОЙОВОЇ РОБОТИ БОЙОВИХ ОБСЛУГ ЗЕНІТНИХ РАКЕТНИХ КОМПЛЕКСІВ ЗРВ ПС ЗС УКРАЇНИ

Артем Філіппський — 2026-06-05

Метою статті є здійснення теоретичного аналізу та систематизування зовнішніх психологічних умов, що впливають на ефективність виконання бойових завдань бойовими обслугами зенітних ракетних комплексів (далі – ЗРК) зенітних ракетних військ (далі – ЗРВ) Повітряних Сил (далі – ПС) Збройних Сил (далі – ЗС) України в умовах сучасної високотехнологічної війни. Методологія дослідження ґрунтується на системному психологічному аналізі бойової діяльності як функціонування антропотехнічних систем. Використано метод теоретичного узагальнення наукових підходів до вивчення когнітивного навантаження, ергономічних параметрів та психологічної опосередкованості дій оператора бойової обслуги ЗРК в умовах дистанційного бою. Наукова новизна полягає в тому, що уперше в контексті повномасштабної російсько-української війни систематизовано екстремальні зовнішні чинники діяльності бойових обслуг ЗРК за чотирма групами: бойові, техніко-ергономічні, віртуально-цифрові та інформаційно-семантичні. Обґрунтовано вплив “синдрому відеогри” та дистанційності бою як специфічних стресорів, що призводять до дегуманізації об’єктів атаки. Виявлено пряму кореляцію між тактико-технічними характеристиками комплексів (зокрема західних зразків PATRIOT, NASAMS) та рівнем емоційної стабільності особового складу завдяки їхній високій мобільності та ергономічності. Встановлено, що специфіка діяльності бойових обслуг ЗРК визначається необхідністю безперервного перекодування абстрактних цифрових моделей у реальні бойові образи в умовах дефіциту часу. Визначено, що зовнішні чинники лише формують середовище діяльності, тоді як фундаментальною основою надійності є психологічна готовність бойової обслуги. Це вказує на доцільність подальшого вивчення механізмів інтелектуальної витривалості та саморегуляції як ендогенних чинників успіху в тривалому бою.

РОЛЬ САМООЦІНКИ У ВСТАНОВЛЕННІ ОСОБИСТИХ КОРДОНІВ ОСОБИСТОСТІ

Анастасія Леонідівна Шаталова — 2026-06-05

Актуальність. У сучасних умовах воєнного стану та соціальної нестабільності проблематика ролі самооцінки у встановленні особистих кордонів набуває особливої актуальності. Хронічний стрес, постійна загроза безпеці, соціально-економічна нестабільність, втрата звичного способу життя впливають на здатність людини адекватно оцінювати власні ресурси, можливості та особисті кордони. Також значно зростає інформаційний тиск, соціальні очікування та конкуренція. У таких умовах особистість опиняється в ситуаціях, що потребують її здатності до адаптації. Формування адекватної самооцінки та гнучких особистих кордонів стають важливим чинником збереження психічної рівноваги та конструктивної міжособистісної взаємодії. Мета роботи – вивчення особливостей самооцінки та її зв’язку зі встановленням особистих кордонів. Матеріали та методи. Для оцінки рівня самооцінки використовувалися три стандартизовані психодіагностичні методики (шкала самооцінки М. Розенберга, авторська анкета на основі методики Г. М. Казанцева та експрес-діагностика рівня самооцінки). Для визначення типу та характеристик особистих кордонів – авторську методику, розроблену в рамках даного дослідження. Емпіричну вибірку дослідження становили 80 респондентів віком 18-53 років, розподілених на три групи: без психологічної освіти, студенти початкових курсів спеціальності «Психологія» та студенти старших курсів або фахівці з повною психологічною освітою. Такий підхід дозволив проаналізувати відмінності залежно від рівня та етапу професійної підготовки. Результати та їх обговорення. Встановлено, що попри значну кількість досліджень, присвячених окремо проблемі самооцінки та особистих кордонів, їхній взаємозв’язок залишається недостатньо вивченим, що зумовлює потребу комплексного наукового аналізу. Результати дослідження засвідчили, що підвищення рівня самооцінки супроводжується збільшенням частки здорових особистих кордонів. Психологічна грамотність і професійна підготовка також впливають на ефективність їх встановлення. Виявлено значущий позитивний зв’язок між рівнем самооцінки (за шкалою Розенберга та авторською анкетою, розробленою на основі методики Г. М. Казанцева) та гнучкими особистими кордонами, що свідчить про зростання здатності до їх формування зі збільшенням самооцінки. Водночас щодо пористих кордонів у цих самих методиках зафіксовано значущий негативний зв’язок, що вказує на їх більшу вираженість при нижчому рівні самооцінки. Висновки. Отримані результати підтверджують наявність зв’язку між рівнем самооцінки та сформованістю особистих кордонів: вища самооцінка асоціюється з гнучкими межами, тоді як нижча – з пористими або надмірно жорсткими, що ускладнюють соціальну взаємодію. Виявлено вплив професійної підготовки: найменша потреба у встановленні кордонів характерна для осіб із психологічною освітою, найбільша – для респондентів без неї. Це підкреслює доцільність розвитку психоедукаційних програм.

ЕМОЦІЙНА САМОРЕГУЛЯЦІЯ ЖУРНАЛІСТІВ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ЗБЕРЕЖЕННЯ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я В УМОВАХ ХРОНІЧНОЇ ТРАВМАТИЧНОЇ ЕКСПОЗИЦІЇ

Ольга Станіславівна Ярхо — 2026-06-05

Актуальність. Журналістська діяльність у зоні збройного конфлікту передбачає систематичний контакт із травматичним контентом, що зумовлює поширеність ПТСР та депресії, порівнянну з показниками у ветеранів бойових дій. Існуючі моделі психологічної підтримки медійних працівників зосереджені переважно на постфактум-інтервенціях (дебрифінги, терапія ПТСР), тоді як превентивний потенціал стратегій емоційної саморегуляції, що застосовуються безпосередньо у процесі фахової діяльності, залишається недостатньо концептуалізованим. Мета роботи – здійснити теоретичний аналіз специфіки реалізації стратегій емоційної саморегуляції у журналістській діяльності та обґрунтувати їхню роль як детермінант збереження ментального здоров’я в умовах хронічної травматичної експозиції. Матеріали та методи. Дослідження виконано у форматі теоретичного аналізу та концептуального синтезу на основі процесуальної моделі регуляції емоцій J. Gross. Джерельну базу складають 39 наукових публікацій англійською та українською мовами. Публікації мовою держави-агресора виключено. Застосовано методи теоретичного аналізу, систематизації, концептуального моделювання та порівняльно-зіставного аналізу. Результати та їх обговорення. Концептуалізовано парадокс обмеженої агентності: журналіст, на відміну від інших професіоналів, позбавлений можливості реалізувати першу стратегію (вибір ситуації) у канонічному вигляді, оскільки контакт із травматичним контентом є іманентною складовою його професійної функції. Показано, що ця неможливість створює компенсаторне перевантаження наступних стратегій, зокрема когнітивної переоцінки та модуляції відповіді. Обґрунтовано феномен інституціоналізованого емоційного придушення: редакційна норма професійного детачменту функціонує як імпліцитна вимога до постійного застосування експресивного придушення – найменш адаптивної стратегії. Аналіз емпіричних даних засвідчує, що когнітивна переоцінка асоціюється зі зниженням ПТСР-симптоматики, тоді як експресивне придушення корелює з підвищенням дистресу, погіршенням когнітивного функціонування та вигоранням. Висновки. Регуляторний ланцюг у журналістиці є структурно деформованим: блокування першої стратегії створює перевантаження наступних, а редакційна культура формує системний фактор ризику через інституціоналізоване придушення. Практичне значення полягає у визначенні мішеней превентивних програм, спрямованих на розвиток адаптивних стратегій емоційної саморегуляції у журналістів.