Науковий вісник: Державне управління

МЕХАНІЗМИ ЦИФРОВОГО АУДИТУ ТА ОЦІНЮВАННЯ ЯКОСТІ ОСВІТИ: УПРАВЛІНСЬКІ АСПЕКТИ

Михайло Петрович БАЧИНСЬКИЙ — 2025-09-30

У статті досліджуються механізми цифрового аудиту та оцінювання якості освіти в контексті публічного управління, що дозволяє забезпечити системний підхід до аналізу ефективності освітніх процесів, прозорості прийняття управлінських рішень та стратегічного планування на всіх рівнях управління. Розглянуто структурні компоненти механізму цифрового аудиту, зокрема нормативно-правову базу, інституційну складову, інформаційно-аналітичні та технологічні інструменти, а також комунікаційні механізми для забезпечення підзвітності і відкритості результатів. Процесний блок моделі включає етапи збору даних, їх верифікації, аналітичної обробки та формування управлінських рішень, що підвищує оперативність і достовірність інформації для управлінців, а також дозволяє своєчасно коригувати освітні стратегії та ресурси. Окремо аналізуються управлінські аспекти впровадження цифрового аудиту, зокрема роль управлінців у переході від інспекційного контролю до аналітики та координації, ризики та бар’єри, пов’язані з алгоритмічними викривленнями, кібербезпекою, недостатньою цифровою компетентністю та несприйняття змін, а також можливості для ефективного стратегічного планування та оптимізації ресурсів. Авторська модель цифрового аудиту ілюструє взаємозв’язок суб’єктів, процесів, інструментів і результатів, акцентуючи увагу на механізмі інтеграції та оновлення даних у систему забезпечення якості освіти, що сприяє підвищенню прозорості, аналітичності та підзвітності управлінських рішень. Визначено напрями вдосконалення механізму, серед яких стандартизація індикаторів і алгоритмів оцінки, розвиток цифрової компетентності управлінців і освітян, забезпечення прозорості та відкритих даних, інституційна координація та перехід до превентивної моделі управління якістю, а також формування єдиного підходу до інтеграції внутрішніх і зовнішніх процесів у системі публічного управління освітою.

МОТИВАЦІЯ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ КАДРІВ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ: ВИКЛИКИ БЕЗПЕКОВОГО СЕРЕДОВИЩА ТА КАДРОВІ РІШЕННЯ

Ганна Олександрівна КУЗЬМЕНКО — 2025-09-30

У статті обґрунтовано, що в умовах тривалих безпекових загроз і нестабільності ресурсів мотивація та збереження кадрів в органах державного управління освітою стають ключовою передумовою безперервності освітніх послуг і резильєнтності інституцій. На підставі аналізу національних аналітичних матеріалів щодо організації навчання у 2022–2024 роках та узагальнення підходів до управління людськими ресурсами у публічній службі визначено головні чинники кадрових втрат: інтенсифікація навантаження й багатозадачність, поєднання управлінських та кризових функцій, посилення цифрових і безпекових вимог, дефіцит техніки та зв’язку, емоційне виснаження, дефіцит організаційної підтримки й процедурної справедливості. Наголошено, що саме взаємодія цих чинників формує «накопичувальний ефект ризику» для плинності кадрів: навіть помірні обмеження ресурсів за тривалої дії призводять до демотивації, зниження продуктивності та втрати наступності управлінських практик. Додатково підкреслено, що ефективність утримання персоналу залежить від інституціоналізації практик справедливого оцінювання, доступного навчання, психологічної підтримки та керованих комунікацій, які зменшують організаційну невизначеність у кризі. Практична цінність результатів полягає у формуванні прикладної рамки для органів управління освітою, що дає змогу перейти від ситуативного реагування до системного утримання персоналу в безпеково вразливому середовищі, з опорою на вимірювані показники навантаження, плинності, забезпеченості ресурсами та результативності впроваджених заходів. На завершення зазначено, що кадрові рішення в управлінні освітою мають розглядатися як складова управління ризиками та безперервністю діяльності: утримання ключових фахівців забезпечує збереження інституційної пам’яті, сталість управлінських процесів і здатність оперативно відновлювати роботу після перерв, спричинених загрозами безпеці або ресурсними збоями. У цьому контексті акцент зроблено на потребі узгодження кадрової політики з вимогами нормативного середовища та практиками кризового менеджменту: чіткий розподіл ролей, сценарне планування, резервування критичних функцій і використання кадрової аналітики для раннього виявлення «точок напруги» (перевантаження, зниження залученості, зростання ризику звільнень) підвищують керованість системи й дозволяють своєчасно коригувати інтервенції, не доводячи ситуацію до втрати кадрового ядра.

ФУНКЦІОНАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ СИСТЕМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ КРИЗОВОГО КОНТЕКСТУ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Адам Іванович МАРТИНЮК — 2025-09-30

В умовах поширення мультифакторних загроз (гібридних, кібернетичних, інформаційних, економічних та технологічних) публічне управління набуває статусу системотворчого елементу забезпечення національної безпеки. Показано, що воно виконує не лише виконавчу або інструментальну функцію, а виступає інтеграційною платформою, здатною забезпечити узгодженість державної політики та адаптивність управлінських рішень. Доведено, що ефективність реагування вимагає переходу від фрагментарних управлінських дій до комплексних, динамічних і взаємопов’язаних моделей врядування. Проаналізовано взаємодію таких базових компонентів, як системність, цілеспрямованість та інтеграція правових і політичних механізмів, що визначають концептуальний зміст публічного управління у сфері національної безпеки. Показано, що публічне управління у науковому дискурсі розглядається як багатовекторна діяльність суб’єктів владних повноважень, спрямована на забезпечення захищеності стратегічно важливих інтересів держави та суспільства. Узагальнено, що така діяльність включає не лише розроблення політики, а й створення нормативних рамок, організаційну координацію та формування стабільної управлінської архітектури. Визначено, що механізми публічного управління у сфері національної безпеки мають багатовимірний, комплексний характер і охоплюють нормативно-правові, організаційні, інституційні, ресурсні, аналітичні та комунікаційні інструменти. Підкреслено, що динамічність сучасних загроз обумовлює необхідність переходу від жорстких нормативних моделей до адаптивних систем, заснованих на принципах ризик-орієнтованості, випереджувального реагування та системної інтеграції. Доведено, що такий підхід забезпечує більшу стійкість та гнучкість державного управління. Сформовано висновок про необхідність синтезу елементів вітчизняної та західної управлінських шкіл. Показано, що традиційна для української управлінської моделі системність і нормативна визначеність мають бути поєднані з інноваційністю, гнучкістю.

МЕХАНІЗМ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ: СВІТОВИЙ ДОСВІД В УМОВАХ ПОСИЛЕННЯ БЕЗПЕКОВИХ ВИКЛИКІВ (ІНСТРУМЕНТИ, ПІДХОДИ, ІНФРАСТРУКТУРА)

Роман Геннадійович ПОХИЛЮК — 2025-09-30

У сучасній Україні варто зазначити про наявність певних розбіжностей у діяльності органів управління та сил цивільного захисту, наприклад: зростає рівень загроз безпечній життєдіяльності населення внаслідок виникнення надзвичайних ситуацій природного, техногенного, воєнного характеру, збільшення їх кількості, швидкості розвитку, комплексності впливу, зокрема пов’язаних із пожежами у спорудах різного призначення, у природних екосистемах, погіршенням технічного стану промислових та інфраструктурних об’єктів, що призводить до негативних наслідків для довкілля, виникнення ризиків здоров’ю населення країни та стан його захищеності; підвищується інтенсивність виникнення надзвичайних ситуацій внаслідок комплексного багатофакторного впливу природних, соціальних, техногенних, а також безпосередніх воєнних чинників на безпечну життєдіяльність населення, що здійснюється в умовах невизначеності. Прийняття та реалізація рішень у нестабільному безпековому контексті, що може погіршуватися – складні процеси управлінської діяльності, в яких від керівника, членів штабу і членів інших органів управління вимагаються компетентність, висока оперативна підготовка, навички використання техніки, вміння ставити цілі, брати відповідальність на себе. Рішення за умов надзвичайного стану приймаються в різній оперативній обстановці, у дуже обмежений час. Проте воно повинно бути прийнято своєчасно, максимально обґрунтованим, забезпечувати найбільш повне та ефективне використання наявних можливостей. Для цього потрібно чітке усвідомлення керівництвом задач операції, об’єктивна оцінка обстановки, компетентність. Варто виділити такі вихідні складові процесу прийняття рішень: збір і підготовка вихідних даних, побудова моделі розвитку надзвичайного стану, формулювання прийняття) рішень керівником, тактична деталізація рішення, доведення рішення до виконавців, організація, оперативне управління, контроль за його реалізацією. Централізоване управління дозволяє керівництву в короткий термін й найкращим чином координувати діяльність виконавців в стратегічних ситуаційних зон, ефективно використовувати обмежені ресурси, бути гнучкими, швидко переносити зусилля з одного напрямку на інший, контролювати різні питання. Разом з тим керівництву стратегічних ситуаційних зон повинна бути надана широка можливість прояву ініціативи і творчості при вирішенні поставлених задач.

КОНЦЕПЦІЇ ТА МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЙ: ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ

Василь Михайлович ПРОДАНИК — 2025-09-30

Сьогодні сучасна українська наука і практика державного управління та адміністрування лише починає формувати підходи і індивідуально застосовувати окремі інструменти регіональної та місцевої ініціативи, які враховують вирішення багатополярних завдань – забезпечення соціальної стабільності та залучення ресурсів у регіони. Автором відзначено, що місцеве самоврядування, стикається з великою кількістю складних, гострих проблем, які залежать від реального формування та функціонування місцевого самоврядування. Вирішення всіх поточних проблем потребує значних управлінських ресурсів. Це призводить до накопичення проблем, не створюється підґрунтя для якісних перетворень, втрачаються конкурентні переваги територій та окремих органів регіонального і місцевого самоврядування. У такій ситуації, коли місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування самостійно приймають рішення щодо управління, розвиток територій, стає передусім справою самої територіальної громади. Це визначає необхідність і перспективність запровадження ефективного стратегічного планування на рівні територіальних громад. У теоріях публічного менеджменту, чітко простежується посилення ролі держави в розвитку: від мінімальних втручань у початковий період (ринкова школа), до активної участі і впливу на наступних етапах (диригентський напрямок). Тому, на початковому етапі реформування і, як наслідок, посилення регіоналізму, особлива увага приділяється господарській діяльності суб’єктів на мікрорівні, а згодом – впливу різноманітних інструментів державного впливу на єдину економіку, розвиток процесів у державі. Ще одним важливим для України висновком із зарубіжного досвіду забезпечення ресурсами є запровадження «розумної спеціалізації», як основного методу оновлення економічної політики малих країн ЄС, з урахуванням їх відносних переваг. Це створює реальний стратегічний, і навіть світоглядний виклик щодо термінового перегляду ціннісних орієнтирів національної і локальної економіки. Визначено, що глибокі ринкові зміни в національній економіці, потребують постійного реформування (модернізації) систем, механізмів, інструментів державного управління і адміністрування, з метою забезпечення соціально-економічного, наукового і технологічного формування і реалізацію цілеспрямованої, активної державної політики, особливо у сфері децентралізації і міжгалузевого партнерства, яка стала певною опорою місцевого розвитку в Україні, стала закономірністю у подоланні негативних явищ в економіці різних країн.

ТРАНСФОРМАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ РОЗБУДОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СТІЙКОСТІ: АДАПТАЦІЯ ДО СУЧАСНИХ БЕЗПЕКОВИХ ВИКЛИКІВ

Микола Миколайович РУСИНЮК — 2025-09-30

Статтю присвячено теоретичному обґрунтуванню та систематизації механізмів публічного управління у сфері розбудови національної стійкості, визначенні основних напрямів їх трансформації в умовах сучасних безпекових викликів для підвищення адаптивності держаних та суспільних інститутів. Здійснено аналіз механізмів державного управління для подальшої концептуалізації публічного управління. Аргументовано, механізми державного управління зорієнтовані на функціонуванні владної ієрархії, тоді як публічне управління поширює ці функції на широке суспільне середовище, що життєво необхідне для формування національної стійкості в умовах сучасних безпекових викликів. Досліджено теоретичні підходи до розкриття природи механізмів публічного управління та виявлено, процесуальний контур цих механізмів, що детермінує перехід управлінської системи від поточного стану до передбачуваної (прогнозованої) стійкості. Акцентовано на функціональному призначенні цих механізмів. Обґрунтовано визначення механізмів публічного управління у сфері розбудови національної стійкості. Запропонованоа порівняльну ретроспективу трансформації механізмів публічного управління у сфері національної стійкості обумовлену переходом від ієрархічного підходу до мережево-орієнтованої парадигми. Виокремлено пріоритетні завдання публічного управління у сфері розбудови національної стійкості: стратегічне прогнозування та моніторинг; удосконалення законодавства; забезпечення сталої життєдіяльності критичної інфраструктури; координація міжсекторальної взаємодії; нівелювання деструктивних інформаційних впливів; формування стратегічних резервів та ресурсна автономія; оперативне відновлення. Механізми національної стійкості диференційовано за їхнім функціональним змістом, напрямом впливу та рівнем управлінської вертикалі. Запропонована оптимальна структура класифікації механізмів публічного управління у сфері розбудови національної стійкості.

ГЕНДЕРНІ ВИМІРИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Катерина Олександрівна СЕМЕНЕНКО — 2025-09-30

Стаття присвячена комплексному дослідженню механізмів забезпечення гендерної рівності та подолання дискримінації за ознакою статті в системі державного управління та місцевого самоврядування України. У роботі проаналізовано сучасний стан та перспективи впровадження гендерної політики, охоплюючи законодавчі, соціальні та економічні аспекти. Особливу увагу приділено трансформації гендерних підходів в умовах повномасштабного вторгнення рф, коли питання рівності стали інструментом кризового реагування та основою для майбутньої відбудови. На основі даних «Звіту про глобальний гендерний розрив 2025», де Україна посіла 62 місце, висвітлено динаміку закриття гендерних розривів та вплив війни на ці процеси. У статті здійснено критичний аналіз ефективності гендерних квот у виборчих процесах, зокрема впровадження 40% квоти згідно з Виборчим кодексом. Досліджено явище «скляної стелі» та вертикальної сегрегації: встановлено, що попри домінування жінок на державній службі загалом, їхня частка на посадах категорії «А» становить лише 26%, а в парламенті – 21%. Практична цінність дослідження підкріплена аналізом представленості жінок в органах державно влади та місцевого самоврядування Київської області, на основі якого розроблено інфографіку «Гендерний портрет Кивської області». Обґрунтовано необхідність використання новітніх інструментів, таких як гендерні аудити та гендерні профілі громад, для формування інклюзивних планів відновлення. Автор доводить, що паритетна участь жінок у політиці та перемовинах є стратегічною вимогою для підвищення ефективності управління та досягнення сталого миру.

ІНСТИТУЦІЙНА СТІЙКІСТЬ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ У ПРИЗМІ РОЗБУДОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СТІЙКОСТІ: БЕЗПЕКОВИЙ КОНТЕКСТ

Інна Андріївна СЕМЕНЕЦЬ-ОРЛОВА — 2025-09-30

Впродовж останнього десятиліття установи та організації публічного сектору зіткнулися з низкою криз та викликів (посилення безпекових викликів, диверсифікація гібридних загроз, економічні та фінансові кризи). Предметом наукового аналізу стає фактор як національної стійкості загалом, так і стійкості регіонів (областей), так і стійкості територій (кілька громад), так і стійкості окремих громад. Низка останніх досліджень апелює навтіь до організаційної стійкості окремих установ та організацій публічного сектору. Тому предметом наукових дискусій стали проблемні аспекти низки факторів організаційного розвитку, за допомогою яких державні та недержавні організації справляються з викликами і залишаються здатними нарощувати організаційну стійкість, що стає компонентом національної стійкості. Здійснено аналіз дефініції поняття “національна стійкість” та компонентів, що входять до його інтегрованого змісту в їх взаємозалежності (синергії), зокрема: готовність до викликів, адаптація, гнучкість, залучення зацікавлених сторін, обмін знаннями та інформацією. Національна стійкість є складноінтегрованим поняттям, відтак має місце велика кількітсь різних підходів до трактування змісту цього поняття. Зміцнення структур управління є найефективнішим інструментом підвищення національної стійкості. У поєднанні з цілеспрямованими зусиллями щодо посилення кожного із взаємопов’язаних операційних вимірів змісту поняття “національна стійкість” в умовах сучасних безпекових загроз діяльність установ та організацій публічного сектору може призвести до системних, стійких покращень потенціалу стійкості, підтримуючи національну безпеку, суспільну стабільність та довгостроковий розвиток. Важливим проблемним аспектом виступає питання дотримання прав людини в контексті національної безпеки. Дотримання прав людини та громадянина в Україні грунтується на відповідних міжнародних нормативно-правових актах, проте правовий режим воєнного стану зумовлює потребу певних обмежень (в частині перетину кордону, пересування).

КОМУНІКАЦІЯ ПРИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННІ ВЕТЕРАНІВ НА ПУБЛІЧНУ СЛУЖБУ: ПІДТРИМКА ВЕТЕРАНІВ В УМОВАХ РЕФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Володимир Віталійович СЕРВЕТНИК — 2025-09-30

У статті розглянуто, яким чином державна комунікація може бути практичним інструментом публічної політики для підвищення участі ветеранів і ветеранок у конкурсах на посади публічної служби та покращення їхніх результатів без порушення конкурсних процедур, принципів меритократії, рівного доступу та недискримінації. Актуальність теми пов’язана зі значним зростанням кількості ветеранів після 2022 року та необхідністю їх ефективної професійної реінтеграції на тлі відновлення й оновлення системи добору кадрів у межах реформи державного управління та європейської інтеграції України. У цих умовах саме якість державної комунікації визначає, чи зрозумілі правила конкурсу для кандидатів, чи однаково вони застосовуються в різних органах влади та чи здатна система добору коректно враховувати військовий досвід у цивільному контексті. Теоретико-методологічну основу дослідження становлять принципи державного управління як орієнтир професійної публічної служби; підхід політичного аналізу, який дозволяє оцінювати комунікацію як інструмент політики з реальними, вимірюваними результатами; а також підхід мережевого врядування, що підкреслює важливість узгодженої взаємодії між Міністерством у справах ветеранів України, Національним агентством України з питань державної служби, кадровими підрозділами органів влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та міжнародними партнерами. Емпірична частина ґрунтується на порівняльному аналізі практик США, Великої Британії та Канади з акцентом не на наданні пільг, а на ролі комунікації у зменшенні інформаційних бар’єрів, уніфікації правил і забезпеченні прозорого застосування чинних процедур. Дослідження показує, що у США ефективність забезпечується завдяки стандартизованим довідникам, зрозумілим інструкціям і єдиному тлумаченню процедур, що знижує кількість технічних помилок і підвищує передбачуваність для кандидатів і кадрових служб. У Великій Британії важливу роль відіграє механізм гарантованого інтерв’ю для ветеранів, які відповідають мінімальним вимогам, що полегшує перший контакт із роботодавцем, але не скасовує оцінювання за компетентностями. Канадський досвід акцентує увагу на надійності даних та інституційному контролі, адже навіть за наявності законодавчого пріоритету справедливість добору залежить від коректного підтвердження статусу кандидата, зрозумілого пояснення процедур і відкритої реакції держави на технічні проблеми. Для України запропоновано узгоджену модель державної комунікації у сфері працевлаштування ветеранів на публічну службу, що передбачає спільні комунікаційні підходи Міністерства у справах ветеранів і НАДС; використання єдиних формулювань у вакансіях і роз’ясненнях; запровадження пілотного механізму гарантованого інтерв’ю як комунікаційного входу до конкурсу для ветеранів, які відповідають мінімальним вимогам; створення інструменту перекладу військових навичок у цивільні компетентності для кандидатів і HR; регул0ярне оприлюднення простих і зрозумілих показників результативності; а також навчання кадрових служб етичній та неупередженій оцінці бойового й службового досвіду без стигматизації. Практичне значення результатів полягає у підвищенні довіри до конкурсного добору, зменшенні інформаційної нерівності для ветеранів і посиленні реформи державного управління через прозорі та конкурентні процедури, сумісні з євроінтеграційними вимогами.

БЕЗБАР’ЄРНІСТЬ ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ ПРІОРИТЕТ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ

Світлана Станіславівна СИДОРЕНКО — 2025-09-30

Стаття присвячена комплексному дослідженню проблеми формування безбар’єрного освітнього середовища в умовах трансформацій сучасної української освіти. Проаналізовано нормативно-правові засади забезпечення доступності освіти, управлінські механізми створення безпечного та комфортного освітнього простору, а також теоретичні підходи до осмислення феномену безбар’єрності. Обґрунтовано роль публічного управління та освітнього менеджменту у забезпеченні якості освіти, зокрема в початковій школі. Доведено, що безбар’єрність є інтегративною характеристикою якості освітніх послуг та передумовою сталого розвитку освітньої системи. Вказується, що механізми публічного управління безбар’єрною освітою передбачають підготовку управлінських, керівних і педагогічних кадрів із необхідними спеціалізованими компетенціями. Особлива увага приділяється створенню умов, які сприяють максимально ефективній адаптації та соціалізації дітей з особливими освітніми потребами. Незважаючи на наявність певних позитивних результатів, впровадження безбар’єрної освіти в Україні стикається з численними труднощами. Для розвитку цієї сфери необхідне подальше вдосконалення законодавчої бази, фінансових механізмів, створення сприятливого шкільного середовища, розвитку матеріально-технічної бази, методичного та кадрового забезпечення, а також подолання соціальних і професійних стереотипів. Науковий аналіз впровадження механізмів публічного управління безбар’єрною освітою дозволяє оцінити готовність управлінських, керівних і педагогічних кадрів до професійної діяльності в умовах інклюзивного освітнього середовища. Розуміння концепції безбар’єрної освіти як цілісного теоретико-практичного конструкта визначає моделювання управлінської системи, здатної забезпечити ефективне впровадження публічного управління цією сферою в закладах освіти. Основними принципами підготовки кадрів у цьому контексті є системний, аксіологічний, суб’єктний, компетентнісний, контекстний та акмеологічний підходи. Методологічна концепція підкреслює, що ефективність підготовки залежить від освітніх інновацій та педагогічних умов, які сприяють успішному засвоєнню фахівцями методичних знань і практичних навичок для роботи в умовах інклюзивної освіти. Досліджено сучасні національні практики забезпечення безбар’єрності та соціальної інклюзії у деяких країнах світу. Наведено характеристику відповідних програмних документів, визначено загальну методологію та її взаємозв’язок із європейськими та міжнародними стандартами. Проаналізовано заходи у сферах соціальної, економічної, громадянської, фізичної та цифрової безбар’єрності, а також універсального дизайну інфраструктури, які можуть бути застосовані в Україні.