Експерт: парадигми юридичних наук і державного управління

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ СТРУКТУРИ СУДІВ В АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА В УКРАЇНІ, А ТАКОЖ ДІЯЛЬНОСТІ ЩОДО ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУДДІВ, ЯКІ ПОРУШИЛИ ВИМОГИ ЗАКОНОДАВСТВА І ПІДОЗРЮЮТЬСЯ У КОРУПЦІЙНИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕННЯХ

Агаєв Хусейн — 2024-12-20

Анотація. У науковій статті проведено порівняння системи судів та судоустрою Азербайджанської республіки та України. Аналіз діяльності судових систем цих двох держав показує, що вони створювалися приблизно в один період, проте вони є досить різними. В Україні на створення судової системи та перебудови роботи судової системи великий вплив здійснила загальна корумпованість суспільства та тісні зв’язки з російською судовою системою. Тому до сьогодні ефективність судової системи в Україні є досить низькою. Крім того судова система України певною мірою корумпована і не зважаючи на прийняття відповідних законодавчих актів та створення нових антикорупційних органів випадки корупції досить часто виявляються. У статті здійснено порівняння системи судових органів Азербайджанської республіки та України. Відмічено, що судова система Азербайджанської республіки створювалася в період війни в Нагірному Карабасі і тому вона більш орієнтована на попередження військових кримінальних правопорушень. В Україні навіть зараз після повномасштабного вторгнення Збройних сил Російської Федерації не створено системи військової юстиції. Здійснено висновки, що окремі аспекти діяльності судової системи Азербайджанської республіки є позитивними і можуть бути використані в реформуванні судової системи України. Разом з тим відмічено, що є недоліки і в системі судочинства та судоустрою в Азербайджанській Республіці. Це стосується питання вивчення кандидатів на посади суддів, їх навчання та призначення. В Україні діяльність Вищої Ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів є більш ефективною.

КОНЦЕПЦІЯ СТРЕСОСТІЙКОСТІ ЛЮДИНИ В КІБЕРСУЧАСНОСТІ

Юлія Петрівна Лісовська — 2024-12-20

Анотація. Статтю присвячено визначенню концептуальних засад інтегративного розвитку та формування стресостійкості особистості; розробці системної концепції стресостійкості особистості. У статті стресостійкість особистості розглядається як системно-інтегративна властивість особистості, яка забезпечує прогнозованість біопсихологічних реакцій на стрес; оптимізацію соціокультурних та організаційно-поведінкових стратегій подолання надскладних і надзвичайних ситуацій; визначення ціннісно-смислових трансформацій постстресових наслідків. Розроблено системну модель стресостійкості особистості. На основі аналізу філософських поглядів розкривається феномен стресостійкості особистості як комплексної властивості людини, що характеризується взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних і мотиваційних компонентів психічної активності, які в складних емоційних умовах забезпечують її оптимальний функціональний і психоемоційний стан. Установлено основні характеристики, структурні компоненти, функції та чинники стресостійкості особистості. Аргументовано доцільність використання системного підходу до вивчення цього феномена з метою кращого розуміння його сутності. Розглянуто результати досліджень хромосомної теорії спадковості в координатах еволюційної біології з генетикою. З’ясовано, що особистість із високим рівнем стійкості до деструктивних факторів впливу здатна ефективно долати психічні, емоційні, вольові й розумові навантаження в непередбачуваних, нестандартних та екстремальних ситуаціях без шкідливих наслідків для свого психофізіологічного здоров’я. Визначено подальші напрями наукового дослідження в контексті розвитку стресостійкості особистості як комплексної властивості людини, що забезпечує її оптимальне функціонування в складних емоційних, екстремальних і бойових умовах діяльності й дає змогу розвивати гармонійну особистість із високим рівнем резилентності й здатну до самовдосконалення, самоконтролю та ефективної саморегуляції.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ МЕТОД РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН У КОНТЕКСТІ ЙОГО СУЧАСНОГО РОЗУМІННЯ

Лідія Марусяк — 2024-12-20

Анотація. Стаття є теоретичним дослідженням цивільно-правового методу як регулятора суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права та як сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних правовідносин. Наголошується, що завдяки цивільно-правовому методу як способу впливу на особисті немайнові і майнові відносини забезпечуються функціональний зв’язок усіх елементів та взаємодія і послідовний розвиток основних стадій механізму цивільно-правового регулювання. Метод цивільно-правового регулювання відіграє роль одного з критеріїв виділення галузі цивільного права із системи права, служить створенню необхідних юридичних умов реалізації цивільної правосуб’єктності усіма, хто нею наділений. Дослідження наукових джерел показує, що цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин є такий спосіб впливу на суспільні відносини, який є дозвільним, характеризується наділенням суб’єктів на засадах їх юридичної рівності здатністю правоволодіння, диспозитивністю та ініціативністю, забезпечує встановлення правовідносин на основі правової та майнової самостійності сторін. Тобто, основними, найбільш важливими, рисами методу цивільно-правового регулювання є: юридична рівність учасників цивільних правовідносин; автономія волі учасників; майнова самостійність учасників цивільних правовідносин. Відмічається, що головною ознакою методу цивільно-правового регулювання є категорія диспозитивності. Диспозитивність слід визначати як внутрішньо сформовану, зацікавлену спрямованість суб’єктів цивільних правовідносин ініціативно набувати та здійснювати на власний розсуд цивільні права та обов’язки. Елементами змісту цивільно-правової категорії диспозитивності є воля, інтерес, ініціатива, вільний розсуд суб’єкта цивільних прав. В органічній єдності ці елементи утворюють цілісну цивільно-правову категорію диспозитивності.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ У СУЧАСНИХ УМОВАХ

Богдана Мельниченко — 2024-12-20

Анотація. У статті сформовано поняття адміністративно-правового регулювання публічного управління та визначено особливості його реалізації в сучасних умовах. З’ясовано, що адміністративно-правове регулювання є похідним щодо загального правового регулювання, тобто є його галузевим різновидом. Констатовано, що адміністративно-правове регулювання публічного управління – це впорядковувальний, цілеспрямований вплив суб’єктів публічного управління на суспільні відносини у сфері управління державою. Встановлено, що особливою ознакою адміністративно-правового регулювання є наявність специфічного механізму, що забезпечує ефективність адміністративно-правового впливу на суспільні відносини, а комплекс адміністративно-правових засобів, за допомогою яких здійснюють такий вплив, формує поняття механізму адміністративно-правового регулювання. Виявлено, що погляди науковців на структуру механізму адміністративно-правового регулювання різняться. Водночас обов’язковим його елементом вважають адміністративно-правові норми, тобто правила поведінки, що встановлює чи санкціонує держава та, які є обов’язковими для виконання. Зазначено, що адміністративно-правове регулювання публічного управління в Україні здійснюється нормативно-правовими актами різної юридичної сили – від Конституції та законів України до підзаконних актів. При цьому, нормативно-правова основа організації та функціонування публічного управління не обмежується нормами актів національного законодавства, а включає в себе й міжнародно-правові норми, кількість яких дедалі збільшується разом із посиленням інтегрованості України у світове співтовариство. Зроблено висновок про те, що одним із основних варіантів ефективності механізму адміністративно-правового регулювання публічного управління в сучасних умовах є повна консолідація зусиль і взаєморозуміння на усіх рівнях публічного управління, налагодження тісної співпраці зі суспільством.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНІВ «СУД», «СУДОВА ВЛАДА», «СУДОВА СИСТЕМА», «СУДОУСТРІЙ», «ОРГАНИ СУДУ», «СУДОВІ ОРГАНИ» ТА «ОРГАНИ ПРАВОСУДДЯ» І ПРОБЛЕМИ ВІДНЕСЕННЯ СУДІВ ДО ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Сергій Володимирович Паламарчук — 2024-12-20

Анотація. Метою пропонованого наукового дослідження є теоретико – методологічний аналіз термінів, які використовуються в законодавстві та науковій літературі в Україні , а також їх практичне застосування. Терміни «суд», «судова влада», «судова система», «судоустрій», «органи суду», «судові органи» та «органи правосуддя» досить широко використовуються в науковій літературі та в системі юридичної освіти. Проте в окремих випадках застосування термінів «органи суду», «судові органи», «органи правосуддя», які вживаються в науковій літературі та юридичній освіті не відповідають законодавчим актам. Крім того в окремих випадках у навчальних посібниках та наукових працях суди відносяться до правоохоронних органів. Зазначене не відповідає вимогам цілого ряду нормативних документів, адже судова влада визначена як окрема гілка державної влади, в той час як правоохоронні органи відносяться до органів виконавчої влади. Разом з тим віднесення судової системи і судів до правоохоронних органів має окремі підстави, так як і суди і правоохоронні органи особливо у сфері кримінального права діють у напрямах виявлення, припинення та попередження правопорушень і притягнення винних осіб до відповідальності. Тому окремі функції судової влади можуть бути правоохоронними. Методи дослідження: у роботі використані діалектичний метод пізнання, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. Зокрема, структурно-функціональний, дедуктивний методи та метод наукового прогнозування. Застосовувався також і порівняльно-правовий метод. У результаті аналізу термінів, які вживаються в науковій літературі та в законодавстві встановлено, що окремі з них не відповідають законодавству. Проте в законодавстві на сьогодні немає чіткого визначення цілого ряду термінів таких як суд, судова влада та судова система. Вони визначаються описово. Методологія вживання термінів, які не відповідають тим, що висвітлені в законодавстві свідчить про відхилення від вимог законодавства, але терміни, які утворені також носять описовий характер. Щодо питання віднесення судової системи та судів до правоохоронних органів, зазначене питання є певною мірою дискусійним, адже суди та судова система спрямована на виявлення, припинення та попередження правопорушень, що є метою правоохоронних органів. Виходячи з визначення напрямів діяльності суду, яке дане у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» про те, що суд, «здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України» [3], можна зробити висновки, що діяльність суду якщо не є правоохоронною діяльністю, то вона тісно пов’язана з зазначеною діяльністю Обговорення: Теоретико-методологічні аспекти визначення термінів, які пов’язані з судовою діяльністю та судочинством є доволі складними, адже самі терміни, які визначають суд та судову владу і судочинство, не визначені чітко в законодавстві України, а похідні терміни судові органи, органи правосуддя та ряд інших застосовуються для більш уточнюючих та конкретизуючих напрямів в юридичній науці та юридичній освіті. Дискусійність як цього питання так і питання віднесення суд та судової системи до правоохоронних органів на сьогодні в науковій літературі не обговорюється, проте суди на практиці виконують окремі правоохоронні функції. Окремі дослідники вважають, що до визначення завдань суду, яке дане у статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.», може бути додано населення положення: «суд у своїй діяльності здійснює правоохоронну та правозахисну функцію».

ПОНЯТТЯ МЕТОДОЛОГІЇ ВИВЧЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОВЕДЕННЯ МАСОВИХ ЗАХОДІВ: ОСОБЛИВОСТІ ТА МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ

Роман Свистович — 2024-12-20

Анотація. У науковій статті встановлено, що питання вивчення масових заходів в Україні на сьогодні є недосконалим. В переважній більшості випадків організація вивчення проведення масових заходів зводилась до порівняння тих масових заходів які відбулися з попереднім періодом та розробка формальних рекомендацій щодо діяльності правоохоронних органів у сфері попередження правопорушень під час їх проведення В цілому в Україні законодавством передбачено що громадяни мають можливість збиратися мирно, висловлювати різні точки зору, критикувати владу та примушувати її приймати відповідні рішення.. Разом з тим законодавство яке регулює питання проведення масових заходів в Україні недосконале, двічі пропонувалося прийняття Закону України «Про масові заходи в Україні», але проекти було відхилено. На сьогодні не розроблено відповідних критеріїв оцінки масових заходів, видання дозволів на їх проведення, самого процесу проведення масових заходів, використання різноманітних засобів масової агітації, охорони публічного порядку та публічної безпеки під час проведення масових заходів, завершення масових заходів та прийняття відповідних документів та т. ін. Слід зазначити, що в Україні також не розроблено методології вивчення такого суспільного явища як масові заходи. Не аналізуються також форми і методи проведення масових заходів в західних країнах. Обґрунтовано що масові заходи в Україні в переважній більшості проводилися за дозволом місцевої влади та органів місцевого самоврядування, проте централізованих інструкцій та інших нормативних документів немає. Не розроблено методології вивчення масових заходів та аналіз питань, які є визначальними при їх проведенні До таких питань належать такі як вивчення осіб організаторів масових заходів, отримання дозволів на їх проведення, впливу масових заходів на стан охорони публічного порядку та публічної безпеки, та навіть питання переростання мирних масових заходів у масові заворушення Зроблено висновок, що на сьогодні необхідно розробити відповідні методологічні рекомендації для науковців стосовно вивчення та аналізу масових заходів. На основі вивчення та аналізу пропонується прийняття окремих нормативних документів. Перш за все необхідно прийняти відповідний Закон України щодо проведення масових заходів. В Конституції України фіксуються загальні вимоги щодо організації і проведення масових заходів, які підтверджують право громадян на їх вільне проведення, проте тлумачення цих загальних вимого передбачене детально розроблені на основі наукового аналізу рекомендації.

ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНУ ГЕНОЦИДУ

Вікторія Яворська — 2024-12-20

Анотація. Значення запобігання злочину геноциду передбачене у Конвенції «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», в якій визначений обов’язок договірних сторін запобігати і карати у випадку вчинення геноциду. Потрібно проаналізувати поняття запобігання геноциду та заходи, які використовуються для покарання за вчинений злочин геноциду. Мета статті – проведення аналізу поняття та значення запобігання геноциду державою. З моменту прийняття Конвенція визнана прогресом для міжнародного кримінального права, але пізніше виникають питання з приводу запобігання злочину геноциду. З норм Конвенції можна зробити висновок, що держава наділена правом звернутися за допомогою у випадку вчинення геноциду. Міжнародний суд справедливості пояснив поняття обов’язку держави запобігати вчиненню злочину геноциду з позиції застосування всіх доступних засобів запобігання вчиненню геноциду. Відповідальність наступає у випадку неможливості запобігти вчиненню геноциду. В науці відомі різні поняття, що передбачають недопущення вчинення злочину, проте, найбільш правильно використовувати поняття «запобігання», що використовується відповідно до міжнародних документів. Запобігання геноциду – це сукупність заходів в державі з використанням передбачених можливостей міжнародної співпраці, які направлені на вдосконалення суспільних відносин з метою усунення негативних явищ і процесів, які породжують або сприяють вчиненню злочину геноциду, недопущення злочину геноциду за допомогою запобігання збройного конфлікту та вдосконалення кримінального і кримінального процесуального законодавства, що передбачає правильну кваліфікацію вчиненого злочину і притягнення винних до кримінальної відповідальності. Запобігання геноциду передбачає вдосконалення норм кримінального та кримінального процесуального права, приведення вказаних норм права у відповідність до норм Римського статуту Міжнародного кримінального суду.