Експерт: парадигми юридичних наук і державного управління

РОЗПОДІЛ ПОВНОВАЖЕНЬ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

Віталій Богданович Денега — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються теоретичні та практичні аспекти розподілу повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у контексті післявоєнного відновлення України. Аналізується нормативно-правова база, що регулює взаємодію різних рівнів влади, зокрема Конституція України, закони про місцеве самоврядування, воєнний стан та виконавчу владу. Розглядаються основні виклики, пов’язані із функціонуванням органів влади у період після збройного конфлікту, включаючи правові колізії, фінансові обмеження та адміністративні бар’єри. Досліджується міжнародний досвід децентралізації та післявоєнного відновлення (на прикладі Німеччини, Японії, Балканських країн) і можливості його адаптації до українських реалій. Запропоновано механізми удосконалення розподілу повноважень, що включають оптимізацію законодавчої бази, посилення координації між рівнями влади, зміцнення фінансової спроможності місцевих громад та впровадження цифрових технологій для підвищення ефективності управління. Визначено роль міжнародних організацій у підтримці процесів децентралізації та відбудови регіонів. Результати дослідження можуть бути корисними для науковців, політиків, державних службовців і представників місцевого самоврядування, які займаються питаннями реформування державного управління в умовах післявоєнного відновлення.

СУЧАСНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Ярина Володимирівна Кокір — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

Сучасний світ свідчить про безпрецедентні за масштабом і швидкістю трансформації, які зачіпають усі сфери суспільного життя, і особливо державу та право. Глобалізація, як багатогранний процес інтеграції та взаємозалежності, радикально змінює традиційні уявлення про суверенітет, територіальність, правове регулювання та функції держави. Ця стаття присвячена глибокому аналізу цих трансформацій, розкриваючи їхню сутність, напрямки та наслідки. Вона досліджує, як глобалізація призводить до розмивання традиційних державних кордонів, посилення ролі міжнародних організацій та транснаціональних корпорацій, а також до формування нових форм правового регулювання, що виходять за межі національного законодавства. Зокрема, розглядається вплив глобалізації на національне законодавство, де відбувається процес гармонізації та уніфікації правових норм, особливо у сферах економіки, торгівлі, інтелектуальної власності та захисту прав людини. Акцент робиться на тому, як це впливає на здатність держав самостійно формувати свою правову політику та регулювати внутрішні відносини, що іноді призводить до зниження їхнього регуляторного потенціалу. Аналізується також поява нових викликів, таких як кіберзлочинність, тероризм, транскордонні екологічні проблеми, які вимагають скоординованих міжнародних зусиль та нових правових механізмів. Стаття досліджує, як ці виклики стимулюють розвиток міжнародного публічного та приватного права, а також виникнення гібридних форм регулювання, що поєднують елементи національного та міжнародного права. Особлива увага приділяється трансформації державної влади, де спостерігається перерозподіл повноважень між національним та наднаціональним рівнями, а також зростання впливу неурядових організацій та громадянського суспільства на формування публічної політики. Розглядаються також внутрішні трансформації держави, пов’язані з розвитком електронного урядування, діджиталізацією публічних послуг та зміною взаємодії між державою та громадянами. Стаття висвітлює складність та амбівалентність цих процесів, де поряд з можливостями для розвитку та співпраці виникають загрози для національної ідентичності, культурного суверенітету та демократичних інститутів. Вона наголошує на необхідності адаптації державних та правових систем до нових реалій, розробки ефективних стратегій реагування на глобальні виклики та збереження національних інтересів в умовах посилення взаємозалежності. Зрештою, стаття підкреслює, що сучасні трансформації держави та права є неперервним процесом, що вимагає постійного наукового осмислення, пошуку нових парадигм та рішень для забезпечення стабільності, справедливості та розвитку в глобалізованому світі.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано аспекти правового регулювання волонтерської діяльності в інтересах ЗС України під час відсічі збройної агресії рф. Проаналізовано основні міжнародні документи та норми чинного вітчизняного законодавства, що визначають основні правові та організаційні засади провадження волонтерської діяльності. Окреслено основні проблеми правового регулювання волонтерської діяльності в умовах воєнного стану. Обґрунтовано, що в умовах воєнного стану в Україні правове регулювання волонтерської діяльності є важливим аспектом забезпечення ефективної допомоги в інтересах ЗС України під час відсічі збройної агресії рф.

ІННОВАЦІЙНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК СТРАТЕГІЧНА СКЛАДОВА ОБОРОНОЗДАТНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ КІБЕРСПЕЦСЛУЖБ СВІТУ

Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

Зростання кіберзлочинності, використання засобів кібертероризму у гібридних війнах та необхідність розбудови системи забезпечення кібернетичної безпеки України відповідно до визначених стратегічних напрямків з урахуванням тенденцій розвитку кіберпростору, сучасних викликів та загроз його безпеці є надзвичайно актуальними в контексті розвитку інформаційного суспільства. Військова кібербезпека, також відома як військова кібербезпека або військовий кіберзахист, була розгорнута для захисту цифрових активів, комунікаційних мереж та ІТ-інфраструктури військових організацій і оборонних відомств. Основною метою цих процесів є захист життєво важливих військових даних для забезпечення безперервного виконання військових дій. Це включає захист військових мереж від зловмисних загроз і атак, а також забезпечення конфіденційності, точності та доступності критично важливих військових даних. Ці системи також включають процедури для створення та використання тактик виявлення, реагування та пом’якшення кіберінцидентів. Ці загрози включають спонсоровані державою кібератаки, хактивізм та операції, які проводять кіберзлочинці. У результаті цифрової трансформації, яка розширила потенційну поверхню атак, військові організації змушені інвестувати в рішення кібербезпеки, які відповідають суворим критеріям кібербезпеки, встановлених урядами та оборонними відомствами. У нинішньому кліматі триваючої геополітичної напруженості та конфліктів кібербезпека набула першочергового значення для багатьох країн. Таким чином, ці обставини посилили увагу до кіберспроможностей, як оборонних, так і наступальних. Інвестиції в заходи кібербезпеки тепер захищають пов’язані з обороною технології та програмне забезпечення. Зараз головним пріоритетом є захист життєво важливих військових інфраструктур від кібератак. Зараз військові організації координують заходи кіберзахисту та обмінюються інформацією про загрози з комерційним сектором і своїми міжнародними партнерами.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ДОГОВОРУ ПРО НАДАННЯ ПОСЛУГ

Лідія Олегівна Марусяк — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

У статті аналізуються законодавчий та доктринальні підходи до визначення правової категорії «послуга» як предмета договору про надання послуг та окремого об’єкта цивільних прав. Підкреслено, що інститут послуг у національному праві не отримав однозначного та чіткого розуміння та тлумачення. Відсутність законодавчого визначення категорії «послуга» зумовлює неузгодженості у застосуванні правових норм, які регламентують порядок надання певних видів послуг. Немає єдиного підходу до розуміння сутності категорії «послуга» й у доктрині цивільного права. В ЦК України норми, які встановлюють загальні положення про надання послуг і які можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, виокремлено у гл. 63. Положення цієї глави поширюються і на такі види договорів, які взагалі не передбачені законодавством, але своїм предметом мають надання послуги, що полягає у вчиненні певної дії або здійснення певної діяльності. Легальне визначення поняття договору про надання послуг наводиться у ст.901 ЦК України. Договір про надання послуг є складним зобов’язанням, що складається з двох органічно поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому виконавець повинен надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати. Відповідно до ст. 177 ЦК України, послуга є окремим об’єктом цивільних прав, а також предметом договору про надання послуг. Наводяться доктринальні визначення поняття та Існуючі концепції щодо розуміння сутності категорії «послуга». Виділяються характерні ознаки «послуги» як правової категорії. Встановлено, що за критерієм нормативної визначеності договори з надання послуг поділяються на такі, що передбачені ЦК України або іншими нормативно-правовими актами, та такі, що хоч і не передбачені чинним законодавством, однак поширені в договірній практиці учасників цивільних правовідносин (договори про надання готельних, фінансових, театрально-видовищних, телекомунікаційних, освітніх послуг, послуг з громадського харчування, послуг сурогатного материнства тощо).

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ ІНФОРМАЦІЇ

Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

У науковій статті проаналізовано окремі аспекти забезпечення національної безпеки в умовах воєнного стану в Україні. Проаналізовано склад категорії «національна безпека» і встановлено, що в цілому законодавчого чіткого визначення складу національної безпеки в Україні немає. Склад зазначеної категорії формується в переважній більшості в наукових працях та дисертаційних дослідженнях. Доведено, що в сучасний період розвитку суспільства питання інформаційної безпеки стало одним з головних і тому забезпечення інформаційної безпеки має досить велике значення. Відсутність чіткого визначення складових національної безпеки певною мірою сприяло зниженню рівня уваги до окремих аспектів забезпечення національної безпеки, таких як демографічний та інформаційний. У статті звернуто увагу на зазначені аспекти національної безпеки і особливо на питання інформації та інформаційної політики. Стосовно демографічної ситуації проаналізовано стан населення в Україні та доведено, що в сучасних умовах необхідно розроблення відповідної програми стимулювання народжуваності. Окремі заходи щодо підвищення виплати за народження дітей зазначеної проблем не вирішують і крім того підвищення, які пропонується затвердити у Верховній Раді України є недостатнім. Крім того є необхідність більш детального аналізу народжуваності в Україні, адже кількість громадян які виїхали з України становить приблизно четверту частину населення. Щодо інформації та інформаційної політики доведено, що в сучасних умовах необхідно посилення кримінальної відповідальності за ненавмисне розповсюдження інформації, яка може бути використана як у військових цілях так і для проведення інформаційно-пропагандистських спеціальних операцій, які впливають на стан суспільства в цілому. Зазначені спеціальні операції проводяться працівниками спеціальних служб Російської Федерації з використання фактів і подій, які висвітлюються громадянами України у відкритих джерелах Запропоновано додати доповнення до статті 114-2 Кримінального кодексу України з метою зниження кількості відкритої інформації яка використовується ворогом.

ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ У ПАМ’ЯТКАХ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА КЛАСИЧНОЇ ДОБИ: ВІД ВЕСТФАЛЬСЬКОГО КОНГРЕСУ ДО МОДЕРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Тетяна Володимирівна Псьота — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

Попри зростання уваги до прав і свобод людини у сучасному міжнародному праві, ґенеза правового статусу особи як основа її суспільного буття залишається недостатньо дослідженою. Фрагментарність розгляду даного питання, зокрема міжнародно-правових пам’яток класичної доби, зумовлює необхідність додаткового аналізу наявних історичних актів задля системного вивчення еволюції правового становища індивіда. У статті досліджується розвиток міжнародно-правового статусу особи через призму ключових нормативних документів, ухвалених на міждержавному рівні в класичну епоху існування міжнародного права (1648 – початок ХХ століття). У дослідженні виявлено суттєвий поступ у визнанні прав і свобод особи в ранньомодерному міжнародному праві після Вестфальського миру 1648 року. Зазначається, що встановлений принцип суверенітету та відсутність наднаціональних міжнародних регуляторних органів у той період призвели до неповного захисту особи від порушень її правового статусу. У статті підкреслюється універсальне сприйняття і гарантія правосуб’єктності особи після ухвалення правових актів часів Французької революції (1789–1799). Проведено аналіз Декларації прав людини і громадянина 1789 року та Конституції 1791 року й окреслено їхній внесок у формування принципу верховенства права. Особливу увагу приділено включенню положень щодо обов’язків і відповідальності особи до основних міжнародно-правових актів ХІХ – початку ХХ століття. У статті стверджується зростаюче значення формування комплексного підходу до розуміння особи як суб’єкта, відповідального за порушення чинних норм міжнародного права в класичний період. Зроблено висновок, що поняття правового статусу особи в класичну епоху міжнародного права пройшло шлях від повної залежності від держави до поступового визнання універсальних прав і свобод, заклавши підґрунтя для подальших трансформацій у ХХ столітті.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАПРАВЛЯЮЧИХ ДЕРЖАВ ЗА ДІЇ, ВЧИНЕНІ КОМПАНІЯМИ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ПРИВАТНУ ВІЙСЬКОВУ ТА ОХОРОННУ ДІЯЛЬНІСТЬ

Олександр Іванович Савка — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

В статті розглянуто міжнародно-правову відповідальність направляючих держав за дії вчинені компаніями, які здійснюють приватну військову та охоронну діяльність. Доведено, що делегування державних функцій приватним компаніям, направлення їх до участі у збройних конфліктах на території іноземних держав або виконання миротворчої місії ООН вимагає розробки ефективного механізму контролю над діяльністю компаній, які здійснюють приватну військову та охоронну діяльність. Звичаєве міжнародне право дозволяє залучати спрямовуючу державу до міжнародно-правової відповідальності за скоєння міжнародно-протиправного діяння у разі, якщо поведінку спрямованих нею приватних військових та охоронних компаній можна присвоїти цій державі. Визначено наявність фактичного зв’язку направляючої держави та компаній, які здійснюють приватну військову та охоронну діяльність, активна роль направляючої держави при виборі конкретної компанії, забезпечення працівників обраної компанії необхідними інструкціями у зв’язку з участю у збройних конфліктах свідчать про необхідність притягнення направляючої держави до міжнародно-правової відповідальності за порушення, скоєні компаніями та їх співробітниками, які займаються приватною військовою та охоронною діяльністю.

ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ У РОЗВІДУВАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ: ПОНЯТТЯ, МЕТОДИ, ІСТОРІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Іван Васильович Сервецький, Олександр Володимирович Сушко — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено історичний аналіз розвідувальної діяльності в Україні. Розглянуто основні етапи розвитку розвідувальної діяльності, яка має глибокі історичні коріння. Основний акцент зроблено використанні технічних можливостях пошуку та фіксації розвідувальній інформації, яку добували розвідники на теренах України так і за її межами. Очевидно, що ефективність здобуття розвідувальної інформації залежить від методів та якості засобів, які використовує розвідка у своїй роботі. Сьогодні розвиток та вдосконалення інформаційних технологій, що використовується в розвідувальній діяльності залежить від методів та якості технічних засобів і їх можливостей в добуванні та використанні чутливої для країни інформації. Технічними засобами розвідки традиційно вважається: апарати, машини та виготовлені з їх основі технічні та технологічні пристрої та обладнання, технічні можливості загального користування та контролю за поверхнею Землі, повітряного (космічного) простору й окремих об’єктів. Усі ці технічні засоби дозволяють отримувати, обробляти будь-яку інформацію, яка є розвідувальною інформацією. Засобів, які використовує розвідка у своїй роботі стала технічна розвідка, тобто здобуття інформації за допомогою технічних засобів розвідки. Саме тому розвідувальні органи контролюють, аналізують та використовують усю інформацію, що надходить у всесвіті, а також збирають усю інформацію, фіксується за запомогою спеціальних технічних засобів, які використовують розвідувальні підрозділи. Глибокий аналіз усієї інформації, яка надходить з відкритих джерел, а також аналіз таємної інформації, яка надходить із розвідувальних джерел дає можливість робити правильні висновки.

ЗАГАЛЬНИЙ НАПРЯМ І ПРІОРИТЕТИ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Роман Михайлович Труба — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

Метою статті є з’ясування змісту загального напряму та пріоритетів діяльності суб’єктів, що забезпечують національну безпеку. Загальним напрямом запропоновано вважати стратегічні сфери, покликані забезпечувати системний рівень стабільності суспільного буття, а також спроможність держави підтримувати належний рівень національної безпеки. Саме в цих сферах закладаються фундаментальні передумови для запобігання внутрішнім і зовнішнім загрозам та ризикам, формується ресурс, потрібний для задоволення життєвих потреб населення, збереження державного суверенітету й реалізації інших національних інтересів України. Від ефективності забезпечення національної безпеки в загальному напрямі залежить успішність реалізації спеціальних та правових заходів у цій галузі. Загальний напрям охоплює соціальну, економічну, політичну та інформаційну складові, кожна з яких постає як окремий напрям забезпечення національної безпеки, яким притаманні певні пріоритети у сфері національної безпеки. Так, забезпечення належного рівня соціальної безпеки зменшує ймовірність зростання нерівності, соціальної ізоляції, маргіналізації та фрагментарної політичної участі соціально вразливих верств населення, а отже, знижує соціальну напруженість і ризик радикалізації в суспільстві. Урахування економічних чинників сприяє накопиченню ресурсу для фінансування сектору безпеки й оборони, розвитку критичної інфраструктури, ефективного функціонування системи державного резерву, підтримки системи соціальної безпеки та диверсифікації національного виробництва. Політична складова забезпечує підтримку легітимності публічної влади й удосконалення демократичних процедур, що є особливо значущим в умовах триваючої війни, а також зростання кількості транснаціональних загроз. Водночас в інформаційній сфері тривають «інформаційні війни», які впливають на різні аспекти життя людини, суспільства та держави, потребуючи невпинної уваги та протидії. У висновках до статті узагальнено результати дослідження.

ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОБОВ’ЯЗОК ДЕРЖАВИ ЩОДО «КОМПЕНСАЦІЇ» ВТРАЧЕНИХ ОСОБОЮ ІНФОРМАЦІЙНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ

Тетяна Ігорівна Шинкар — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто проблемні питання застосування обмеження права на інформацію як інструменту стримування та протидії загрозам інформаційній безпеці України, нейтралізації інформаційної агресії, створення ефективної системи взаємодії між органами державної влади, органами місцевого самоврядування та суспільством, а також розвитку міжнародної співпраці у сфері інформаційної безпеки на засадах партнерства та взаємної підтримки; використання якого потребує «компенсації» втрачених особою інформаційних можливостей, який не став досі предметом наукової дискусії із фіксацією його результатів у документах стратегічного планування. На підставі аналізу останніх досліджень і публікацій встановлено відсутність єдиного механізму компенсаційного обмеження права на інформацію, намагання судами України та державними органами, до компетенції яких належить регулювання інформаційної діяльності, напрацювати власні шляхи й механізми застосування обмеження права на інформацію із «найменшими втратами» суб’єктів інформаційної діяльності, які ґрунтуються насамперед на врахуванні власної практики надання правової оцінки кожному з таких випадків. Виходячи з актуальності і значущості проблеми, метою статті визначено викладення результатів проведеного аналізу змісту обмеження права на інформацію як засобу забезпечення інформаційної безпеки та обов’язку держави та формулювання на цій основі науково обґрунтованих пропозицій щодо «компенсації» втрачених особою інформаційних можливостей. Підкреслено необхідність подальшого аналізу та формування обґрунтованої позиції щодо кожного режиму забезпечення національної безпеки окремо можливості застосування механізмів обмеження права на інформацію у загальній практиці забезпечення інформаційної безпеки й спеціальних обмежувальних заходах до суб’єктів інформаційної діяльності. Проаналізовано практику адміністративних судів із надання правової оцінки обґрунтованості визнання інформаційної та іншої діяльності суб’єкта інформаційних відносин протиправною, а також правової оцінки дій суб’єктів забезпечення національної безпеки у межах наданих їм повноважень і положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Подальші наукові розвідки у питанні обґрунтування окремих обмежень права на інформацію запропоновано акцентувати навколо розгляду суспільного інтересу як «компенсатора» певного обмеження права на інформацію й застосування «трискладового тесту» у практиці застосування обмежень.

ВИЗНАЧЕННЯ НАМІРУ НА ВЧИНЕННЯ ГЕНОЦИДУ

Вікторія Григорівна Яворська — Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

Вчинення геноциду визнається злочином, який суперечить міжнародному праву незалежно від періоду вчинення у воєнний чи мирний час, проте вчинення в період війни збільшує загрозу від вчинення злочину. Мета статті – проаналізувати намір на вчинення геноциду в міжнародному праві та національному кримінальному законодавстві. Вказана мета передбачає вивчення значення поняття намір в міжнародному праві та умисел і мета вчинення геноциду в національному кримінальному законодавстві. Потрібно уточнити намір «повністю або частково», який використовується в Конвенції відносно кваліфікації геноциду при вчиненні злочину проти достатньо суттєвої частини від певної групи. Відповідно до позицій вчених, вказана частина впливає на групу в загальному або на її виживання та кваліфікується з позиції істотної частини групи. У такому випадку, кваліфікувати геноцид можна при наявності наміру повністю або частково знищити певну групу, питання істотної частини групи залишається, адже потребує дослідження в кожному випадку вчинення геноциду. Визначити намір знищити певну групу на практиці складно, використовується поняття мета та більш широкі поняття. В Конвенції застосоване поняття «намір знищити, повністю або частково». В кримінальному праві нашої держави визначити намір вчинити геноцид можна врахувавши умисел та мету злочину, які відносяться до суб’єктивних ознак злочину та прямо вказані в формулюванні поняття геноциду в Кримінальному кодексі України. В Кримінальному кодексі України чітко вказана мета та умисел на вчинення геноциду: «геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи». Враховуючи формулювання закону геноцид кваліфікується при доведеності мети вчинення злочину. Вчинення геноциду кваліфікується при наявності наміру в Конвенції, який уточнений в Кримінальному кодексі України в значенні умислу та мети повного або часткового знищення певної групи.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ В ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається поняття міжнародно-правових стандартів у сфері конституційного права як сукупності загальновизнаних норм, принципів і практик, що встановлюють вимоги до демократичного врядування, захисту прав людини та верховенства права. Автор аналізує зміст і джерела цих стандартів, зокрема міжнародні договори, рішення ЄСПЛ, документи ООН і Ради Європи. Порівняльним шляхом досліджується, як різні держави адаптують міжнародні стандарти до своїх конституційних систем. Особлива увага приділяється українському контексту: визначено ключові проблеми імплементації міжнародних норм, зокрема нестабільність судової системи, політичний вплив на конституційний контроль і формалізм правозастосування. У статті проаналізовано основні риси міжнародних стандартів у сфері прав людини, що дозволяють краще осмислити зміст цього поняття. Такі стандарти становлять сукупність норм і принципів, закріплених у документах міжнародного рівня. Їм властива уніфікована структура формулювань і широке функціональне охоплення, характерне для міждержавних об’єднань. Визначення цих стандартів зазвичай здійснюється з використанням абстрактної, оціночної термінології, що дозволяє враховувати мінімально допустимі або бажані обсяги прав і свобод залежно від рівня суспільного розвитку та його змін. У межах міжнародних стандартів передбачаються позитивні зобов’язання держав із забезпечення, захисту та реалізації прав людини, а також встановлюються механізми відповідальності політичного чи правового характеру у випадку їх порушення. У статті розглядається низка ключових міжнародних документів, які встановлюють стандарти забезпечення та захисту прав і основних свобод людини й громадянина, що знайшли своє відображення у розділі ІІ Конституції України. Особливу увагу приділено аналізу судової практики Європейського суду з прав людини та Міжнародного суду ООН, які відіграють важливу роль у формуванні та впровадженні стандартів захисту прав і свобод людини. Європейський суд з прав людини займає важливе місце у формуванні, розвитку та зміцненні міжнародних стандартів захисту прав людини. Спираючись на положення Європейської конвенції з прав людини, суд сприяє гармонізованому тлумаченню фундаментальних прав і свобод, водночас виконуючи роль джерела правових орієнтирів для національних судових систем держав-учасниць.

ВИСНОВОК ЕКСПЕРТА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПРОБЛЕМИ ДОПУСТИМОСТІ, ОЦІНКИ ТА ТАКТИКИ ВИКОРИСТАННЯ СТОРОНАМИ

Fri, 10 Oct 2025 00:00:00 +0300

Актуальним є дослідження проблемних аспектів використання висновку експерта як джерела доказів у кримінальному провадженні України, що набуває особливої ваги в умовах реформування системи правосуддя та викликів, пов’язаних із дією воєнного стану. Стаття висвітлює проблему комплексної оцінки висновку експерта, що виходить за межі формального аналізу його відповідності вимогам закону і торкається питань його достовірності, наукової обґрунтованості та місця в системі інших доказів. Розглядається правова колізія, що виникає між формальним підходом до переліку джерел доказів, встановленим Кримінальним процесуальним кодексом України, та реальними потребами змагального процесу, зокрема в частині використання стороною захисту альтернативних експертних думок та рецензій для ефективного спростування доказів обвинувачення. У статті обґрунтовується необхідність перегляду усталених підходів до оцінки висновку експерта, відходячи від стереотипного сприйняття його як «цариці доказів» та посилюючи критичний аналіз його змісту усіма учасниками провадження. Методами дослідження були обрані формально-юридичний метод для аналізу норм чинного законодавства, системно-структурний метод для визначення місця висновку експерта в системі доказів, порівняльно-правовий метод при аналізі судової практики, а також діалектичний метод для виявлення суперечностей між теоретичними засадами та практикою правозастосування. Застосування цих методів дозволило всебічно дослідити правову природу, процесуальний статус та тактичні аспекти використання експертних висновків. У статті аналізується судова практика, зокрема позиції Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, щодо допустимості висновків, отриманих з порушенням процесуального порядку, та процесуального статусу рецензій на висновки експертів. Автор статті вважає, що існуюча суперечлива практика щодо визнання рецензій створює правову невизначеність та порушує принцип рівності сторін. Також досліджуються тактичні прийоми, що застосовуються сторонами обвинувачення та захисту для підтвердження або спростування доказової сили висновку, та аналізуються специфічні проблеми, що виникають при проведенні експертиз в умовах воєнного стану, зокрема щодо військовослужбовців. У роботі зроблено висновок, що ефективність використання висновку експерта залежить від синергії трьох факторів: дотримання належної правової процедури його отримання, глибокого змістовного аналізу його достовірності та наукової обґрунтованості, а також наявності у сторін реальних можливостей для його підтвердження чи спростування. Особлива увага приділяється поняттям «допустимість», «достовірність», «належність» та «достатність» доказів у контексті оцінки експертного висновку. Встановлено доцільність законодавчого врегулювання статусу альтернативних експертних думок. Автор пропонує власні пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства, зокрема, шляхом запровадження чітко регламентованої процедури отримання роз’яснень від експерта на досудовому розслідуванні за ухвалою слідчого судді.