Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління

РОЗВИТОК ОСВІТИ В ЦИФРОВУ ЕПОХУ: ІННОВАЦІЙНІ РІШЕННЯ ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ

Марія АЛЕКСАНДРОВА — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню питання розвитку освіти в цифрову епоху. У статті проаналізовані сучасні цифрові інструменти та рішення, які активно впроваджується в освітній простір та впливають на якість освіти. Цифровізація освітніх послуг – базовий напрям освітніх змін. Визначено та проаналізовано ключові виклики щодо цифровізації освіти. Зокрема щодо спроможності закладів освіти відповідати очікуванням цифрового покоління, щодо застосування цифрових інструментів в освітньому просторі та їх ролі, щодо конкуренції закладів освіти між собою та боротьби за здобувача освіти в цифрову епоху. Зосереджено увагу на тому, що якість освіти – це стратегічний пріоритет в епоху цифрового розвитку, а також передумова для економічного розвитку, стійкості демократії та соціальної згуртованості. Окреслено питання використання та впровадження нових стандартів освіти, які мають відповідати реаліям сьогодення. У статті досліджено зміст нової освітньої філософії та з’ясовано, що вона будується на довірі, партнерстві та відкритості. Запропоновано шляхи підвищення якості освіти на новий рівень, зокрема через використання цифрових технологій та інструментів. Відзначено, що впровадження цифрових технологій докорінно змінює освіту, увесь освітній процес та освітню філософію. Оскільки ці технології є інструментом, який здатен забезпечити мобільність та безперервність освітнього процесу. Система освіти характеризується новими рисами: є велика кількість освітніх платформ та технологій, а управлінські рішення приймаються на основі узагальнених систематизованих даних. У той же час використання цифрових технологій дає можливість переосмислити та перебудувати освітню філософії. І для цього необхідна синергія, співпраця та спільне стратегічне бачення всіх учасників освітнього процесу та освітньої спільноти.

РОЗВИТОК ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ ЯК ОСНОВИ ДЛЯ АДАПТИВНОГО РОЗВИТКУ ЦИФРОВИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Остап-Степан БАЧИНСЬКИЙ — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Розвиток електронного урядування як підґрунтя цифрової адаптації державних службовців є визначальним чинником модернізації системи державного управління в умовах глобальної цифрової трансформації. Актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі цифрових технологій у підвищенні ефективності, прозорості та відкритості управлінських процесів. У цьому контексті державні інституції дедалі частіше використовують технології прийняття рішень на основі даних і цифрові комунікаційні платформи. Таким чином, постає потреба у формуванні нових компетентностей, цифрової культури та мислення державних службовців, які здатні забезпечити результативну діяльність у цифровому середовищі. Мета дослідження – визначити теоретико-методологічні засади розвитку електронного урядування, проаналізувати його вплив на професійну адаптацію державних службовців і сформувати напрями вдосконалення їхніх цифрових компетентностей відповідно до сучасних стандартів публічного урядування. Результати дослідження засвідчують, що електронне урядування є каталізатором системних змін у функціонуванні державного сектору, впливаючи як на інституційні механізми, так і на людський компонент державного управління. Використання цифрових платформ та електронного документообігу підвищує адміністративну ефективність, зменшує корупційні ризики та розширює можливості громадянської участі в управлінських процесах. Визначено, що основним чинником стійкості цифрових трансформацій є цифрова адаптація державних службовців, що ґрунтується на розвитку цифрової компетентності, здатності працювати з даними, використовувати технологічні інструменти та забезпечувати інформаційну безпеку. Окрім того, особливу увагу приділено формуванню цифрової культури, що сприяє інноваційності, етичній поведінці, відкритості до співпраці та професійному саморозвитку. У цьому контексті запропоновано розглядати цифрову адаптацію як безперервний процес, що потребує цілісної системи підготовки, електронного навчання та інституційної підтримки інновацій. Висновки. Електронне урядування доцільно розглядати не лише як технологічну реформу, а і як комплексний процес трансформації, що змінює парадигму державної служби. Його ефективність залежить від здатності державних службовців інтегрувати цифрові цінності в практику управління, що має підтримуватися політикою безперервного професійного розвитку. Досягнення України в упровадженні електронного урядування, зокрема розвиток платформи «Дія» та створення систем цифрової довіри, слугують підґрунтям для подальшої адаптації державної служби до вимог цифрової економіки та суспільства знань.

ЗАСТОСУВАННЯ ПРОЄКНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПУБЛІЧНІЙ СФЕРІ: ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ

Інна Гридюшко, Людмила Крива, Іван Кудрявський — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У контексті постійного розвитку сучасного суспільства та посилення важливості ефективного управління ресурсами, дана наукова стаття зосереджується на проблемі застосування проєктних технологій у публічній сфері. Мета дослідження. Систематизувати ключові концепції та принципи, що становлять основу впровадження проєктних підходів у сфері публічного управління. Теоретичною базою дослідження були праці вітчизняних і зарубіжних учених, наукові дослідження щодо проблематики та перспектив розвитку управління проєктами в публічній сфері. Основний акцент робиться на аналізі ефективності використання проєктних технологій та їх потенціалу для оптимізації управлінських практик в різних сферах публічної діяльності. Досліджено основні концепції, які визначають ефективність впровадження проєктного підходу у вирішенні завдань громадської адміністрації та управління публічними ініціативами. Зокрема, зазначено, що проєктні технології стають ключовим інструментом для досягнення стратегічних цілей, оптимізації витрат ресурсів та поліпшення результативності в сфері публічного управління. В управлінні проєктами важливо враховувати ряд критичних факторів для забезпечення успішності та ефективності проєктної діяльності. Гнучкість, яка передбачає адаптацію до змін у вимогах та умовах, є ключовим аспектом, що дозволяє пристосовувати стратегії та плани відповідно до змін в процесі виконання проєкту. Високий рівень комунікації є необхідним для успішного спілкування між усіма учасниками проєкту, що включає передачу завдань, обмін інформацією та вирішення можливих конфліктів. Ефективна комунікація сприяє створенню сприятливого робочого середовища та вирішенню проблем на ранніх етапах. Швидка реакція на потенційні зміни та ризики є важливою для уникнення проблем та мінімізації негативного впливу на проєкт.. Вимірювання ефективності управління проєктами здійснюється за допомогою метрик, які включають різноманітні показники. Рівень задоволеності клієнта, швидкість виконання завдань, контроль дефектів, фінансові показники та інші аспекти визначають успішність проєкту та служать основою для подальшого вдосконалення управлінських стратегій.

ДЕРЖАВНА ІМІДЖЕВА ПОЛІТИКА ЯК ІНСТРУМЕНТ УПРАВЛІННЯ ДОВІРОЮ: МЕХАНІЗМИ, ФУНКЦІЇ ТА ОПЕРАЦІЙНА РАМКА

Ольга ДЕНИСЮК — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню теоретико-прикладного осмислення державної іміджевої політики як інструменту управління довірою та виявлення її механізмів, функцій і операційної рамки. У роботі розглядаються політичний імідж держави як результат поєднання змістовних рішень (policy) і комунікації (messaging), визначаються ключові чинники, суб’єкти та функціональні елементи формування позитивного образу держави. Зазначено, що методологічною основою дослідження є теорія публічного управління, стратегічних комунікацій і публічної дипломатії. Використано системний, інституційно-нормативний, структурно-функціональний, порівняльний і контент-аналітичний методи, а також метод моделювання для побудови аналітичної рамки іміджевої політики. Аналіз охоплює як внутрішні, так і зовнішні чинники довіри, міжнародні індекси ефективності державної політики та практики позиціювання держави у глобальному середовищі. Наголошено на потребі розгляду державної іміджевої політики як керованої системи управління довірою, що поєднує політичні, комунікаційні та інституційні компоненти. Розроблено аналітичну рамку чинників (умовно-статичні, соціологічні, інституційні), яка дозволяє вимірювати результативність іміджевої політики через стандарти та міжнародні індикатори. Обґрунтовано поліцентричну архітектуру суб’єктів іміджеформування й функціональний профіль позитивного образу держави. Доведено, що управління довірою реалізується через координацію стратегічних комунікацій, публічної дипломатії та культурної політики, а також через інституціалізацію прозорості, відкритих даних і громадянської участі. Зроблено висновок, що іміджева політика держави постає як інфраструктура довіри, що перетворює результати публічної політики на символічний капітал. Її ефективність забезпечується поєднанням змісту реформ і релевантної комунікації, міжвідомчою координацією, операційною вимірюваністю та орієнтацією на етичні стандарти державного управління. Запропоновано концептуальну логіку «фактор – відповідь» для підвищення адаптивності іміджевої політики й інтеграції зовнішніх індексів у національні механізми планування та звітності.

МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМ ЯК ЧИННИК ДЕМОКРАТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА ТА РОЗБУДОВИ КІБЕРПРОСТОРУ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ ЕТНОПОЛІТИКИ

Ірина КРИНИЧНА — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуто феномен мультикультуралізму як один із ключових чинників демократичного розвитку сучасного суспільства. Аналізуються концептуальні підходи до мультикультуралізму у контексті західної філософської і політичної думки, простежуються трансформації ідей мультикультурності в політичних практиках різних країн. Обґрунтовано вплив культурного різноманіття на легітимацію демократичних інституцій, формування громадянської ідентичності та розвиток інклюзивних політик. У статті використано досвід таких країн, як США, Канада, Велика Британія, Нідерланди, Швеція, де мультикультуралізм є, або був елементом державної політики. У статті наголошується, що сучасний стан етнополітики вимагає її фундаментального перегляду, спрямованого на переосмислення традиційних підходів та формування нових пріоритетів. Цей процес неможливий без ґрунтовного аналізу наявних і добре усталених теорій мультикультуралізму, які залишаються базовим концептуальним підґрунтям. Водночас сучасні реалії висувають потребу у розробленні нових моделей корегуляції, що не лише спираються на попередні теоретичні надбання, а й адекватно відповідають на виклики кіберпростору. Останній характеризується такими феноменами, як гібридність, номадичність, тимчасовість, анонімність, а в окремих випадках і десуб’єктивований кіберпсихоз, що зумовлює появу якісно нових ризиків та механізмів соціальної взаємодії. Зазначається, що кіберреволюція – це процес всеохопної автоматизації технологічних практик, у межах якої відбувається десуб’єктивація індивіда та звуження його можливостей для самовизначення. За таких умов, кіберпростір постає не як нова арена для регулювання етнополітичних відносин, а радше як акселератор їхньої дезінтеграції. Цифрові технології, замість виконання інтегрованої функції, сприяють фрагментації суспільного простору, продовжуючи множинні та відокремлені, а подекуди й радикалізовані мікроспільноти, які, в свою чергу, характеризуються запереченням універсальних нормативних систем, делегітемацією державних інституцій та формуванням альтернативних, часто постнаціональних ідентичностей, які ускладнюють процеси політичної консолідації та соціальної інтеграції.

РЕАЛІЗАЦІЯ ТА ОБМЕЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ ТРУДОВОГО ПРАВА В УМОВАХ ВІЙНИ В УКРАЇНІ

Василь ПАРАСЮК — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються особливості реалізації та обмеження принципів трудового права України в умовах воєнного стану, запровадженого у зв’язку зі збройною агресією російської федерації. Наголошується, що принципи трудового права – рівність прав і можливостей у сфері праці, свобода праці, справедливість, пріоритет охорони праці, забезпечення належних умов праці та захист прав працівників – є фундаментальною основою правового регулювання трудових відносин. Водночас війна зумовила необхідність їх певної трансформації та адаптації до реалій надзвичайної ситуації. Проаналізовано законодавчі новації, зокрема положення Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX, яким тимчасово змінено або обмежено дію окремих трудових гарантій. З’ясовано, що під час війни допускається спрощений порядок укладення та розірвання трудових договорів, призупинення трудових відносин, звуження права на відпочинок, встановлення додаткових підстав для звільнення та гнучкі режими робочого часу. Водночас держава гарантує збереження ключових принципів: заборони дискримінації, забезпечення мінімальних соціальних стандартів та права на своєчасну оплату праці. Зроблено висновок, що воєнні обмеження принципів трудового права мають винятковий і тимчасовий характер, зумовлений потребами оборони та економічної стабільності. Пріоритет надано поєднанню інтересів держави, роботодавця та працівника при збереженні базових трудових прав людини. Автор наголошує на важливості розробки механізмів післявоєнного відновлення повної дії трудових гарантій та приведення законодавства у відповідність до міжнародних стандартів, зокрема актів МОП та практики Європейського суду з прав людини. Таким чином, стаття окреслює теоретико-правові та практичні аспекти функціонування принципів трудового права України в умовах війни, що має значення для вдосконалення національного законодавства та забезпечення прав працівників у кризових обставинах. Додатково підкреслюється, що результати дослідження мають не лише теоретичне, а й прикладне значення, оскільки можуть бути використані при формуванні державної політики у сфері праці, підготовці проєктів нормативно-правових актів, а також у правозастосовній практиці для забезпечення балансу між потребами національної безпеки та дотриманням трудових прав громадян.

ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ: ОЛІГАРХІЗАЦІЯ, МЕДІАВПЛИВ І ПОЛІТИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Владислав ПУСТОВАР — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються політичні інститути як ключовий чинник формування економічної безпеки держави в умовах глобальних трансформацій та внутрішніх викликів України. Обґрунтовано, що економічна безпека має виразний політичний характер, оскільки залежить не лише від фінансово-економічних параметрів, а й від якості політичного управління, легітимності влади та стабільності інституцій. Методологічною основою виступають інституціональний і неоінституціональний підходи, які поєднують політичний та економічний аналіз. Застосовано аналіз політико-економічних рішень, контент-аналіз медіа та вивчення антикорупційних практик, що дозволило реконструювати реальні механізми впливу політичних акторів на економіку. Установлено, що держава відіграє провідну роль у системі економічної безпеки, особливо в умовах війни, санкційного тиску та глобальної нестабільності. Разом з тим виявлено, що українські політичні інститути суттєво залежні від олігархічних груп, які через ресурси та медійний контроль впливають на розподіл економічних рішень і обмежують автономію державної політики. Проаналізовано феномен олігархізації, який, стримуючи монополізацію влади, одночасно підвищує корупційні ризики та знижує прозорість рішень. Показано, що транснаціоналізація бізнес-еліт посилює структурну залежність держави та ускладнює формування стратегічних економічних рішень. Досліджено роль медіа як складової економічної безпеки. Незалежні медіа виступають інструментом контролю влади, що підтвердив приклад висвітлення «плівок Міндіча», який продемонстрував здатність інформаційного простору впливати на політичну доброчесність. Натомість концентрація медіавласності в руках олігархів створює загрози маніпуляції громадською думкою. У висновках доводиться, що економічна безпека є продуктом взаємодії політичних інститутів, ринку та громадського контролю. Її рівень визначається політичною відповідальністю, довірою та легітимністю влади. Підкреслено необхідність зміцнення демократичних інститутів, незалежності медіа та підзвітності влади як передумов формування стійкої економічної системи України.

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ В ПУБЛІЧНОМУ СЕКТОРІ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ СТРАТЕГІЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ

Олексій Руснак — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи полягає у дослідженні особливостей стратегічного управління в контексті національно-демократичного публічного управління, визначенні його механізмів формування та реалізації публічної політики, а також ролі політичних акторів і громадянського суспільства у трансформації стратегічних задумів у суспільну реальність. Методологія базується на аналізі стратегічних документів України (Конституція, державні стратегії, урядові програми), порівнянні демократичних моделей публічного управління та застосуванні концепцій стратегічного менеджменту й теорії націєтворення. Використано методи системного аналізу, моделювання управлінських процесів та оцінки взаємозв’язків між стратегічними, операційними та відомчими рівнями управління. Наукова новизна полягає у поєднанні підходів стратегічного управління та публічного адміністрування для забезпечення національного розвитку. Запропоновано модель взаємодії політичних акторів, громадянського суспільства та державного апарату через механізми політичного ринку, що дозволяє трансформувати стратегічні орієнтири у практичні результати. Досліджено специфіку формування стратегічної та відомчої політики, підкреслено значення людських ресурсів та інституційних інструментів громадянського контролю, а також роль проектної здатності політичних партій у реалізації стратегій. Висновки свідчать, що ефективне національне публічне управління забезпечується плюралістичною конкуренцією стратегічних альтернатив, відкритою участю громадян у формуванні рішень та системою інституційної відповідальності політичних акторів. Такий підхід сприяє консолідації суспільства, подоланню внутрішніх протиріч та сталості демократичного стратегічного процесу, забезпечуючи реалізацію національних цілей розвитку.

МЕХАНІЗМИ ГОРИЗОНТАЛЬНОЇ МОБІЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА: ВОЛОНТЕРСТВО, КРАУДФАНДИНГ І САМООРГАНІЗАЦІЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Інна СЕМЕНЕЦЬ-ОРЛОВА, Володимир СЕРВЕТНИК — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано механізми горизонтальної мобілізації українського суспільства в умовах повномасштабної війни: волонтерство, краудфандинг та самоорганізацію громад і професійних спільнот. Показано, як ці мережі забезпечують оперативну підтримку оборони й тилу, формують інфраструктуру солідарності, підвищують довіру та соціальну згуртованість і водночас відкривають простір для взаємодоповнення з державними інституціями у форматі гібридного управління. Узагальнено емпіричні приклади загальнонаціональних та локальних ініціатив, роль цифрових платформ і участь внутрішньо переміщених осіб у розбудові стійких мереж допомоги. Мета роботи. Виявити та систематизувати ключові форми й чинники ефективності горизонтальної мобілізації, окреслити її взаємодію з державою та запропонувати практичні орієнтири інституціоналізації без втрати гнучкості. Методологія. Застосовано якісно‑аналітичний дизайн із поєднанням огляду наукових і аналітичних публікацій, контент‑аналізу звітів і комунікацій великих платформ та локальних ініціатив (ІСАР “Єднання”, МФ “Відродження”, Інститут аналітики та адвокації, “Повернись живим”, “СпівДія”, “United24” – загальнонаціональна платформа зборів), аналізу нормативної бази (Закон України “Про волонтерську діяльність” № 3236‑VI) і кейс‑стаді краудфандингових кампаній, зокрема “Народного Байрактара”. Для кількісної верифікації використано публічні дані опитувань КМІС 2022–2024 років. Наукова новизна. Уперше в єдиній рамці публічного адміністрування узгоджено три взаємопов’язані виміри горизонтальної мобілізації – волонтерський, фінансово‑краудфандинговий та організаційно‑мережевий – із виокремленням ролі цифрової інфраструктури, механізмів залучення ВПО та контурів гібридної взаємодії з органами влади. Операціоналізовано індикатори результативності для моніторингу швидкості реагування, прозорості та стійкості мереж. Висновки. Горизонтальна мобілізація є не тимчасовою реакцією, а системним явищем, що суттєво підсилює спроможність суспільства і держави в умовах війни та відновлення. Найбільший ефект досягається через поєднання мережевої гнучкості громад з інституційною опорою держави: мінімальні стандарти прозорості даних і фінансів, опорні хаби координації на рівні громад, профілактика вигорання та управління знаннями, швидкі інструменти підтримки (мікрогранти, ваучери), узгоджений набір індикаторів моніторингу, інтеграція ВПО у керівні та операційні ролі, відкриті бібліотеки шаблонів для ініціатив. Така інституціоналізація без втрати гнучкості переводить горизонтальну мобілізацію з площини надзвичайної відповіді у довгострокову суспільну спроможність.

РОЛЬ ЗМІ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Анна СТИЧИНСЬКА — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У сучасному інформаційному суспільстві засоби масової інформації відіграють вирішальну роль у формуванні громадської думки та впливі на політичні процеси. У статті проаналізовано багатогранний вплив медіа на політичне життя суспільства, зосереджуючи увагу як на конструктивному, так і на маніпулятивному потенціалі ЗМІ. Спираючись на теоретичні положення таких дослідників, як М. Маклюен та Д. Меннінг, а також використовуючи методи порівняльного аналізу та кейс-стаді, автор досліджує, як медіа формують політичний порядок денний, інтерпретують події та впливають на сприйняття політичних акторів. У статті розглядаються ключові механізми впливу, зокрема формування порядку денного, фреймінг (інтерпретаційні рамки) та емоційна маніпуляція, що дозволяють ЗМІ змінювати характер публічного дискурсу та політичної поведінки. Значна увага приділяється взаємодії медіа з політичними елітами, зокрема питанням стратегічної комунікації, конструювання іміджу та використання соціальних мереж для політичного впливу. Аналізується, як політики використовують медіа для трансляції меседжів, управління наративами й навіть спроб контролю інформаційного простору. Окремо розглядається феномен соціальних мереж, які, з одного боку, демократизують доступ до інформації, а з іншого – сприяють поширенню дезінформації та маніпуляцій через алгоритми, ботів та інформаційні бульбашки. У підсумку автор стверджує, що медіа є невід’ємною складовою сучасного політичного життя, однак потребують критичного осмислення, розвитку медіаграмотності та запровадження інституційних запобіжників для захисту демократичних цінностей. У перспективі доцільно звернути увагу на зростаючу роль штучного інтелекту в медіавпливі, адже саме він формуватиме нові підходи до політичних комунікацій у XXI столітті.

ЕВОЛЮЦІЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ КЛЮЧОВИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Олександр СТРИЖАК — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

Зміцнення обороноздатності стало першочерговим завданням для законодавчої владної ланки, яка прагнула зокрема зміцнити довіру широкої громадськості до українського парламентаризму. Правовий режим воєнного стану, введений після 24 лютого 2022 року, унеможливив проведення виборів, слугує основою падіння суспільної довіри до парламенту та інших державних інституцій. Зусилля Кабінету Міністрів України в умовах війни були зосереджені на проведенні адміністративної реформи, а також забезпеченні стійкості, фінансової стабільності та обороноздатності країни. Важливими напрямами у діяльності Кабінету Міністрів була також боротьба з корупцією, проведення медичної реформи та забезпечення інтеграції України до ЄС і НАТО. Серед ключових завдань глави держави стало врегулювання інспірованого росією конфлікту на Донбасі шляхом реалізації мирного плану. Натомість реалізація такого плану ускладнена через продовження бойових дій. Попри здійснення транзиту до парламентсько-президентської республіки відбулася концентрація влади через повернення до неформального домінування Президента у системі органів влади за умов згортання політичної конкуренції. Робота судової гілки влади України залишається так само ускладнена станом війни. Реформування судової системи було загальмовано збереженням стану корупції та залежністю від політиків та олігархів. Досі зберігається відсутність стратегії судової реформи та неповнота ефективності механізмів забезпечення підзвітності суддів, а воєнний стан та повномасштабна війна негативно впливає на кадрове забезпечення української судової системи.

КОЛЕКТИВНІ ТА ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАХОДИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНСЬКИХ МІСТЯН У 1917–1920 РР.

Андрій ПОПОВ, Вячеслав ПОПОВ — Mon, 22 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядається соціальне явище самоохорони як реакції суспільства на зниження ефективності офіційних правоохоронних структур. В умовах громадянської війни 1917-1920 гг. самоохорона була вимушеним, іноді єдиним засобом досягти відносного порядку у своєму районі міста. Для забезпечення безпеки об’єднували свої зусилля мешканці багатоквартирних будинків та жителі цілих кварталів. Організацією чергувань та взаємодопомоги у разі небезпеки займалися будинкові комітети та професійні спілки. До чергувань, як правило, городяни ставилися формально, іноді воліли відкупитися від нудної та небезпечної повинності. Загалом спроби самозахисту справляли скоріше моральний ефект. Мета роботи – розгляд самостійних намагань цивільних міських мешканців убезпечити своє повсякденне життя в умовах перманентної соціально-політичної кризи. Методологія. У запропонованій статті особливу увагу приділено документам приватного походження, які збереглися в державних архівах. Залучення до наукового обігу приватних джерел дозволило розглянути конкретні прояви повсякденних практик. Залучений аналіз особистого листування, автобіографій, спогадів з подальшим узагальненням їх змістовних положень, публікацій в засобах масової інформації, листів та листівок, мемуарів. Наукова новизна. Автори прагнули проаналізувати сутність самодіяльних озброєних утворень в українських містах, охарактеризувати соціальний склад міських загонів самоохорони, дослідити реальні результати їх діяльності. У роботі зроблено спробу вивчення якісного складу самоохорони, її трансформації з часом, та основних функцій, які вона виконувала. Доведено, що найбільш ефективними були озброєні групи, які складалися з робітників та колишніх військовослужбовців. Зброєю добровольці забезпечувалися або з покинутих військових арсеналів, або за рахунок військових частин, що роззброювалися. Іноді використовувалися за призначенням мисливські рушниці, що зберігалися по будинках. Висновки. Зазначається, що організація самоохорони, за всіх своїх недоліків, самою своєю наявністю знижувала загрозу бандитських нальотів, пограбувань та незаконних конфіскацій. Ця практика стала помітним явищем в історії революції та громадянської війни, і була яскравою демонстрацією здатності окремих соціальних груп до самоорганізації.