Публічне урядування

PUBLIC ADMINISTRATION AS AN ACTOR OF SOCIAL WORK WITH MARGINALIZED ROMA COMMUNITIES IN THE SLOVAK REPUBLIC

2026-09-15T14:09:54+03:00

The social inclusion of marginalized Roma communities is among the key priorities of social policy in Slovakia. Addressing social exclusion effectively requires a coordinated public administration approach that integrates social work, public policy implementation, and community participation. This article is a review-analytical study based on a systematic analysis of the scientific literature, legal regulations, and strategic documents of the Slovak Republic and the European Union, as well as a comparison of domestic and international research findings and their inductive interpretation. The theoretical framework draws on the concepts of social inclusion, community social work, and contemporary public governance. The analysis confirmed that the effectiveness of social work with marginalized Roma communities depends primarily on the quality of public governance, the coordination of public policies, and cooperation among public administration stakeholders. The main barriers identified include fragmented competencies, project-based funding of field and community social work, unequal administrative capacities of local governments, and insufficient evaluation of policy effectiveness. The article also presents an original model for coordinating public administration actors involved in social work with marginalized Roma communities. The findings are consistent with contemporary public governance theories emphasizing the importance of integrated governance, participation, and cross-sectoral cooperation in addressing complex social challenges. The main contribution of the article lies in linking social work theory with public administration concepts and in proposing recommendations aimed at strengthening policy coordination, ensuring more stable funding for social interventions, and enhancing the professional capacities of public administration at all levels of governance.

ЄВРОПЕЙСЬКІ ПІДХОДИ ДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДБУДОВИ РЕГІОНІВ: МОЖЛИВОСТІ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ В УКРАЇНІ

2026-09-15T14:21:05+03:00

У статті досліджено європейські підходи до правового регулювання відбудови регіонів у контексті повоєнного та посткризового відновлення територій. Обґрунтовано, що сучасна відбудова не може розглядатися лише як сукупність будівельних або інфраструктурних заходів, оскільки вона охоплює складну систему правових, фінансових, екологічних, просторових, управлінських та соціальних механізмів. На основі аналізу нормативної рамки Європейського Союзу, Ради Європи, практик окремих європейських держав, а також інструментів міжнародних фінансових інституцій визначено ключові моделі регулювання реконструкції територій. Доведено, що ефективна європейська модель відбудови базується не на повній дерегуляції, а на принципі керованого спрощення процедур за умови збереження екологічних гарантій, прозорих закупівель, захисту права власності, громадської участі та цифрового аудиту. Акцентовано, що для України особливого значення набуває формування інтегрованої правової архітектури відновлення, яка поєднує рамкове законодавство, просторове планування, екологічну оцінку, результатно орієнтоване фінансування, цифрову простежуваність рішень і ризик-орієнтований контроль. Встановлено, що імплементація європейських підходів не повинна зводитися до механічного запозичення окремих норм, а має передбачати адаптацію принципів належного врядування, підзвітності, участі громад і антикорупційної стійкості до українських умов. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення національної моделі правового регулювання відбудови територій, зокрема щодо запровадження єдиної цифрової траєкторії відновлення, превентивного контролю великих контрактів, правових механізмів участі громад та закріплення принципу «відбудувати краще» як нормативного орієнтира державної політики.

МОДЕЛІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ ТА РЕГУЛЮВАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

2026-09-15T14:37:42+03:00

Об’єктом дослідження є моделі державного управління у сфері інформаційної безпеки та регулювання штучного інтелекту в ЄС, США, Великій Британії та Україні. Проблема полягає у відсутності систематизованого порівняльного аналізу цих моделей, що охоплював би інституційну архітектуру, регуляторний підхід до ШІ та механізм їх інтеграції, ускладнюючи обґрунтоване запозичення зарубіжного досвіду для вдосконалення вітчизняної моделі в умовах воєнного стану. Суть отриманих результатів полягає в тому, що систематизовано три інституційні моделі за критерієм централізації (централізовано-статутну – ЄС, фрагментовано-виконавчу – США, розподілено-регуляторну – Велика Британія); зіставлено регуляторні підходи до штучного інтелекту за нормативною формою та інституційною стабільністю (від комплексного регламенту до відкликаного виконавчого указу); визначено три типи механізмів інтеграції управління інформаційною безпекою з регулюванням ШІ; обґрунтовано чотири компоненти зарубіжного досвіду, застосовні для України. Завдяки поєднанню інституційного й регуляторного вимірів (а не розгляду кожного окремо, як у наявних дослідженнях) результати дозволили сформувати операційний, а не описовий висновок про конкретні застосовні форми. Це пояснюється тим, що централізовано-статутна модель забезпечує нормативну стабільність, фрагментовано-виконавча – швидкість адаптації, а Україна за умов воєнного стану потребує поєднання обох властивостей. Результати можуть бути використані органами публічного управління при розробленні профільного закону про штучний інтелект і вдосконаленні інституційної архітектури сектору інформаційної безпеки України.

КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ФОРМАЛІЗАЦІЇ ЦІЛЕЙ ТА ЗАВДАНЬ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗІ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ В УКРАЇНІ

2026-09-15T15:02:28+03:00

В статті на основі узагальнення теоретичних положень обґрунтовано концептуальний підхід щодо формалізації пріоритетних проблем реалізації публічної політики розвитку галузі електроенергетики України, що дає змогу уточнити пріоритети розвитку галузі у контексті реалізації стратегічних цілей суспільного розвитку країни, що відрізняються їх комплексним врахуванням з проблемами галузі електроенергетики. Встановлено, що останнім часом загострилися протиріччя, обумовлені недостатнім науковим обґрунтуванням ключових питань підвищення конкурентоспроможності суб’єктів господарювання у галузі електроенергетики. Актуалізувались проблеми перетворення організаційної структури в галузі електроенергетики, зокрема щодо формування дієвих механізмів для ефективного управління та формування підходу для оцінювання та визначення пріоритетних проблем розвитку галузі електроенергетики, як однієї з умов стійкого економічного розвитку України. Показано, що електроенергетика України є базовою галуззю національної економіки, яка, при цьому, потребує технологічних та структурних змін. Такі зміни мають супроводжуватися масштабними інвестиціями в енергоефективність, що також потребує відповідних адаптаційних заходів з боку суб’єктів державного управління. При цьому з’являється можливість оптимізувати структуру генеруючих потужностей, зменшити собівартість вироблення електроенергії. Обґрунтовано, що публічна політика розвитку галузі електроенергетики України має бути спрямована на реалізацію таких завдань: формування прозорої, контрольованої та ефективної системи електропостачання на ринкових засадах; стимулювання перманентного підвищення ефективності виробництва електроенергії на основі зниження витрат та конкуренції виробників; стимулювання діяльності генеруючих суб’єктів господарювання на ринку з ліквідними платежами, забезпечення їх інвестиційної привабливості, залучення капітальних інвестицій, дооцінки капіталу; підвищення ефективності виробництва електроенергії на основі ринкових механізмів та зниження для кінцевого споживача ціни на електроенергію. Щодо формалізації основної мети публічної політики розвитку галузі електроенергетики України, то наголошено на таких вимогах, як підвищення ефективності суб’єктів господарювання в галузі, забезпечення умов її розвитку на основі стимулювання інвестиційних процесів, а також надійного та безперебійного постачання електроенергії споживачам. В процесі реформування має трансформуватись структура галузі: змінюється система державного управління, здійснюється перерозподіл функції природних монополій та потенційно конкурентних структур, формуються структури зі спеціалізацією діяльності, створюються належні умови розвитку конкурентного ринку електроенергії тощо.

СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АГРАРНІЙ СФЕРІ

2026-09-15T15:20:28+03:00

Досліджено теоретико-практичні засади реалізації стратегічних пріоритетів державної аграрної політики України в умовах євроінтеграційних трансформацій та сучасних викликів. Обґрунтовано, що ефективне виконання державних пріоритетів опирається на комплексне застосування правових, адміністративних та економічних інструментів, які формують сприятливе інституційне середовище для активізації інноваційної діяльності. Проаналізовано систему кодифікованого та спеціалізованого законодавства України, що регламентує майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, стимулює селекційну справу, племінне тваринництво та охорону прав на сорти рослин. Здійснено систематизацію адміністративних та економічних інструментів (зокрема фінансових та податкових інструментів), що забезпечують перехід від лінійної сировинної моделі агросектору до виробництва високотехнологічної продукції з високою доданою вартістю. Висвітлено напрями модернізації державної аграрної політики відповідно до Стратегії розвитку сільського господарства та сільських територій в Україні на період до 2030 року. Проаналізовано практичні досягнення України за 2024–2025 роки у сфері гармонізації стандартів із вимогами ЄС (офіційний двосторонній скринінг, діджиталізація через Державний аграрний реєстр, перехід на електронні фітосанітарні сертифікати, оновлення торговельного режиму). Виявлено ключові виклики «зеленого переходу» та адаптації до вимог Спільної аграрної політики ЄС. Запропоновано інституційні, економічні та організаційно-правові інструменти подолання гальмуючих чинників, включаючи реформування регуляторних органів, пільгове кредитування, грантову підтримку глибокої переробки та розробку Календаря прийняття підзаконних актів.

ПАРТНЕРСЬКА ВЗАЄМОДІЯ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ТА БІЗНЕСУ В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ: ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ, ФІНАНСОВІ ІНСТРУМЕНТИ ТА ЦИФРОВІ ТРАНСФОРМАЦІЇ

2026-09-15T15:33:13+03:00

Здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано прикладні шляхи вирішення наукового завдання щодо вдосконалення партнерської взаємодії органів публічної влади та бізнесу в умовах невизначеності. Систематизовано теоретико-інституційні засади взаємодії суб’єктів публічного та приватного секторів в умовах високотурбулентного економічного середовища. Доведено, що традиційна модель державного управління, базована на жорсткому регулюванні та контролі, вичерпала свій ресурс, зумовлюючи необхідність переходу до концепції держави як сервісної платформи. Обґрунтовано, що фундаментальним економічним ресурсом та компенсатором недостатності формальних механізмів у період криз виступає інституційна довіра. Здійснено порівняльний аналіз та оцінку функціонування наявних інституційних механізмів і фінансових інструментів підтримки публічно-приватного партнерства в Україні. Встановлено, що ключовими важелями стимулювання інвестиційної активності виступають державні та муніципальні гарантії, пільгове кредитування, пряме співфінансування, податкові та митні преференції у межах спеціальних режимів (зокрема індустріальних парків), а також механізм плати за доступність. Виявлено суттєвий дисбаланс між декларативними нормами законодавства та практичною реалізацією проєктів, зумовлений високими некомерційними ризиками, тривалістю підготовчих процедур та обмеженістю бюджетних ресурсів, що вимагає впровадження гнучкіших гібридних моделей фінансування. Обґрунтовано пріоритетні напрями діджиталізації та запропоновано прикладні шляхи цифрової трансформації процесів взаємодії владних структур і бізнесу. Наголошено, що цифровізація є головним інструментом мінімізації суб’єктивного людського чинника, усунення корупційних ризиків та підвищення прозорості прийняття рішень. Визначено прикладні вектори цифрової трансформації, серед яких: створення єдиного інтегрованого вебпорталу проєктів публічно-приватного партнерства, переведення дозвільних процедур у формат e-Services, застосування алгоритмів Big Data та смарт-контрактів для автоматизованого моніторингу виконання угод, а також впровадження технологій Blockchain і стандартів Open Data для гарантування непорушності юридичних фактів та рівного доступу до ресурсів.

ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ СИСТЕМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ НА ОСНОВІ ВИКОРИСТАННЯ СТАТИСТИЧНИХ МЕТОДІВ ТА ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

2026-09-15T15:38:42+03:00

Статтю присвячено обґрунтуванню науково-практичних положень підвищення ефективності системи публічного управління в Україні шляхом інтеграції статистичних методів, цифрових технологій та принципів управління на основі даних. Обгрунтовано, що підвищення ефективності системи публічного управління в Україні потребує переходу від цифровізації окремих процедур до інтегрованої моделі управління на основі даних. Показано, що цифрові технології створюють інфраструктуру швидкого доступу та обміну інформацією, тоді як статистичні методи забезпечують її перетворення на доказову основу управлінських рішень. Лише одночасне застосування цих двох складових дає можливість підвищувати не просто швидкість адміністративних процесів, а якість публічного управління. Для переходу до такої інтегрованої моделі обґрунтовано організаційно-аналітичний механізм підвищення ефективності системи публічного управління в Україні на основі інтегрованого використання статистичних методів та цифрових технологій. Ядром такого механізму виступає міжвідомчий аналітичний центр взаємодії Кабінету Міністрів України, Міністерства цифрової трансформації України та Державної служби статистики України. При цьому, Кабінет Міністрів має формувати стратегічні управлінські запити, цілі й пороги реагування; Мінцифри – забезпечувати цифрову архітектуру, інтероперабельність, стандарти обміну та кіберстійкість; Держстат – методологію, якість, метадані, статистичну верифікацію та професійну незалежність офіційних показників. Така функціональна спеціалізація мінімізує конфлікт ролей і формує відтворюваний цикл «дані-аналіз-рішення-моніторинг-коригування». В статті систематизовано статистичний інструментарій для різних етапів реалізації публічного управління. Запропоновано створення міжвідомчого каталогу методів з визначенням вимог до даних, припущень, показників якості та обмежень інтерпретації. Запропоновано єдиний каталог управлінських показників і метаданих, паспорти даних і управлінських рішень, відтворюваний аналітичний конвеєр, федеративну архітектуру доступу та багаторівневий контроль якості. Визначено, що безпековий ефект від впровадженя представленого механізму полягає у посиленні раннього попередження, ситуаційної обізнаності, підзвітності та безперервності державного управління. Показано, що у зв’язку із формуванням нових кіберризиків внаслідок цифровізації, централізація аналітичних функцій має компенсуватися федеративною архітектурою, сегментацією доступу, резервуванням, аудитом і незалежною верифікацією алгоритмів. Довдено, що для економічної стійкості запропонована модель створює передумови для точнішого бюджетного й сценарного планування, кращого таргетування підтримки, прогнозування потреб ринку праці, зниження адміністративних витрат, підвищення прозорості відновлення та сумісності української статистики з європейськими стандартами.

РОЗБУДОВА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ: АНАЛІЗ КОМПЛЕКСУ БЕЗПЕКОВИХ ВИКЛИКІВ

2026-09-15T15:44:32+03:00

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають у сфері розвитку системи публічного управління в умовах екстремальних безпекових викликів, що зумовлюють проблеми організаційного, технологічного, ресурсного та соціально-психологічного характеру. Наукова проблема, що потребує вирішення – це обгрунтування можливостей для мінімізації ризиків розвитку механізмів публічного управління в умовах воєнного стану, які зберігаються навіть за наявності чіткої нормативної й організаційної основи. Наголошено на необхідності вдосконалення координаційних механізмів між рівнями управління, уточнення компетенцій суб’єктів безпеки та усунення дублювання функцій. Визначено критичну роль розвитку цифрової інфраструктури, яка в умовах інформаційної війни є ключовим чинником швидкості, точності та узгодженості управлінських процесів. Зазначено важливість удосконалення системи стратегічного планування, що має враховувати можливі сценарії розвитку загроз. Інтеграція координаційних, нормативних, цифрових і стратегічних рішень формує основу стійкої та адаптивної моделі управління в умовах війни. Авторські результати передбачають обгрунтування потреби впровадженя багаторівневої ієрархічної моделі: на стратегічному, координаційному, оперативному та місцевому рівнях, що, на відміну від існуючих, забезпечує чітке розмежування повноважень і послідовність ухвалення рішень – від формування державної стратегії до її реалізації у територіальних громадах. Доведено, що синергія між рівнями управління сприяє підвищенню ефективності реагування на безпекові виклики. Проаналізовано структурно-функціональну організацію системи органів публічного управління у сфері національної безпеки, особливої ваги в умовах воєнного стану набуває діяльність військових адміністрацій, які забезпечують оперативність, мобілізаційну готовність і практичну координацію між військовими та цивільними структурами.

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ І КОНТРОЛЬНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

2026-09-15T15:48:31+03:00

У статті досліджується вплив на ефективність державного управління забезпеченням національної безпеки і оборони контрольних повноважень Президента України – питання, що набуває особливої актуальності в умовах відбиття Україною широкомасштабного російського вторгнення. Аналізується еволюція законодавчого закріплення контрольних повноважень Президента України. Аналізуються правові підвалини контрольних повноважень Президента України у сфері національної безпеки і оборони та правові форми їх реалізації. Визначається характер впливу останніх на ефективність державного управління забезпеченням національної безпеки і оборони. Виокремлюються маркери неефективності державного управління: структурно-функціональне дублювання; зайва ієрархічна надбудова, що породжує додаткові ланки перевірки об’єктів контролю; суперечливий характер нормативно-правових актів глави держави щодо утворення та функціонування суб’єктів контролю, підпорядкованих Президентові України. Аналізуються управлінські структури Ради національної безпеки і оборони України і Офісу Президента України як допоміжних органів, через яких реалізуються контрольні повноваження глави держави. Обґрунтовується теза про формування мережі фактично паралельного – вертикалі виконавчої влади – державного управління, що складається з допоміжних органів при Президентові України і може виступати фактором інституційного дисбалансу державної влади та негативного впливу на ефективність державного управління забезпеченням національної безпеки і оборони. Пропонується вирішення виявлених проблем шляхом внесення змін до відповідних законів України задля усунення правових прогалин, що призводять до неповної урегульованості нормотворчої діяльності глави держави як правової форми реалізації його, у тому числі контрольних, повноважень.

АДАПТАЦІЯ МОДЕЛЕЙ ПУБЛІЧНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА ДО БЕЗПЕКОВИХ ТА ЕКОНОМІЧНИХ ВИКЛИКІВ НА ЛОКАЛЬНОМУ РІВНІ

2026-09-15T15:58:28+03:00

У статті наголошено, що стрімка інтенсифікація глобальних викликів, зумовлена геополітичною турбулентністю, макроекономічними шоками та масштабуванням цифрових і екологічних трансформацій, актуалізує необхідність фундаментальної зміни парадигми публічного адміністрування шляхом переходу від жорсткого директивного регулювання до гнучких інституційних партнерств. Здійснено компаративний аналіз моделей взаємодії суб’єктів господарювання та органів місцевого самоврядування (у синергії з державними інституціями та міжнародними донорами) в умовах воєнного стану та посткризового відновлення. На основі тривимірного підходу досліджено специфіку функціонування трьох типів територіальних громад Київської та Львівської областе – Білогородської (пристоличний форпост та стримувальний рубіж), Макарівської (прифронтова громада, яка зазнала руйнувань і окупації) та Стрийської (тиловий логістично-промисловий хаб). З’ясовано, що у Білогородській ТГ в умовах воєнного стану стабільність громади забезпечується горизонтальними зв’язками – бізнес виступає головним донором місцевого бюджету (через сплату ПДФО та місцевих податків) і волонтерського руху, тоді як влада забезпечує безпекову інфраструктуру, просторовий розвиток і представництво громади на міжнародному рівні, формуючи сприятливий інвестиційний клімат навіть в умовах системних воєнних ризиків. У Макарівській ТГ публічно-приватна взаємодія переорієнтована на площину посткризового відновлення за концепцією Build Back Better, компенсацію дефіциту ендогенних ресурсів шляхом залучення міжнародного донорського капіталу (проєкти ЄС, NEFCO) та зменшення бюрократичних тисків для запобігання релокації платників податків. Натомість у Стрийській ТГ міжсекторальне партнерство зосереджене на управлінні стрімким економічним зростанням, капіталізації безпекових переваг, розгортанні операційного супроводу релокованого бізнесу та тристоронній синергії (держава – бізнес – інвестор) через розвиток індустріальних парків і системну перекваліфікацію трудових ресурсів. Доведено, що ефективне публічно-приватне партнерство у сучасних умовах виступає ключовим інструментом забезпечення інституційної стійкості, просторової ревіталізації та економічної адаптації муніципальних утворень.

ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ НЕФІНАНСОВОЇ КОРПОРАТИВНОЇ ЗВІТНОСТІ

2026-09-15T16:03:10+03:00

У статті досліджено особливості формування системи державного контролю нефінансової корпоративної звітності в Україні в умовах євроінтеграції. Контроль нефінансової корпоративної звітності розглянуто як складову механізму публічного управління, функціонування якої забезпечується взаємодією державних органів, суб’єктів господарювання, професійних інституцій та інших недержавних учасників контрольної діяльності. Показано, що забезпечення якості нефінансової інформації є важливою передумовою інформаційної безпеки у сфері публічного управління, оскільки мінімізує ризики використання недостовірних або неповних даних під час формування та реалізації державної політики. У процесі дослідження використано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів, зокрема системний, структурно-функціональний, порівняльно-правовий та логіко-аналітичний підходи, що дозволило комплексно оцінити сучасний стан організації контролю нефінансової корпоративної звітності в Україні та визначити особливості його інституційного забезпечення. Проаналізовано сучасний суб’єктний склад контролю та встановлено, що в Україні відсутній єдиний орган, уповноважений здійснювати комплексний контроль нефінансової корпоративної звітності, унаслідок чого контрольні функції реалізуються відповідно до галузевої компетенції різних суб’єктів. Узагальнення результатів дослідження дало підстави зробити висновок, що сучасна система контролю нефінансової корпоративної звітності функціонує як змішана модель, що поєднує внутрішній контроль суб’єктів господарювання, державний галузевий нагляд, незалежну професійну верифікацію та ринковий контроль. Обґрунтовано, що подальший розвиток системи контролю має здійснюватися з урахуванням європейських підходів до забезпечення прозорості, підзвітності та достовірності корпоративної звітності, а також необхідності підвищення рівня міжвідомчої координації та узгодженості контрольних процедур. Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання під час удосконалення механізму публічного управління у сфері нефінансової корпоративної звітності в Україні та адаптації національної системи контролю до вимог європейського регуляторного середовища.

РОЗВИТОК ТРАНСПОРТНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ЯК ОБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

2026-09-15T16:35:34+03:00

У статті досліджено рівень просторових нерівностей розвитку транспортної інфраструктури регіонів України як об’єкта публічного управління в умовах воєнного стану. Показано, що довоєнна транспортна інфраструктура України характеризувалася суттєвою регіональною неоднорідністю, яка проявлялася у відмінностях між регіонами за обсягами вантажних і пасажирських перевезень, доступністю транспортних послуг, роллю автомобільного, залізничного, морського та міського транспорту, а також концентрацією виробничих, логістичних і сервісних функцій. Встановлено, що після початку повномасштабної війни з РФ ці нерівності не зникли, а набули нового функціонального змісту. Фактично, частина традиційно потужних промислово-транспортних регіонів втратила транспортну доступність через бойові дії, окупацію, руйнування доріг, мостів і залізничних вузлів, тоді як західні та центральні регіони посилили роль у забезпеченні зовнішньої торгівлі, евакуації населення, релокації бізнесу, гуманітарної логістики та внутрішнього перерозподілу потоків. В сучасних умовах транспортна інфраструктура регіонів України має розглядатися не лише як технічна або господарська система, а як стратегічний об’єкт публічного управління, економічної стійкості та національної безпеки. Подолання просторової нерівності розвитку транспортної інфраструктури за регіонами України потребує диференційованого підходу з боку суб’єктів публічного управління: для прифронтових і деокупованих територій – пріоритетного відновлення базової доступності та безпеки; для західних прикордонних регіонів – розширення пропускної спроможності, розвитку мультимодальних терміналів і переходу до стандартів TEN-T; для центральних регіонів – посилення розподільчих, мостових і залізничних вузлів; для південних регіонів – відновлення портової, дунайської та морської логістики. Саме такий підхід дасть змогу поєднати аварійне відновлення, регіональну збалансованість, європейську інтеграцію та довгострокову модернізацію транспортної інфраструктури України.