УТОПІЧНІ НАРАТИВИ СТРАТЕГЕМИ “ГЕОКУЛЬТУРНОГО ЗЛАМУ”

Анотація

Стаття присвячена проблематиці нової тенденції філософії права у формі наративної юриспруденції. Суть цього напряму полягає у тому, щоб представляти право як спосіб обміну інформацією у філософії міжособи- стісного спілкування. Вихідна позиція автора полягає в тому, що: (1) гло- бальні відносини супроводжуються значним прискоренням політичного про- цесу та його наративізацією; (2) наратив є явищем не лише постмодернізму, а й рефлексії класичних теорій; (3) наратив — ланка між людським свідомим та підсвідомим; (4) наратив — ланка між суб’єктивним та об’єктивним ви- міром соціуму; (5) наратив необхідно досліджувати в парадигмі Рікера про характер політичних знань та норму регулювання відносин у процедурі при- чинного обов’язку; (6) актори “грають” у “великій політиці” відповідно до їхніх інтересів до своїх habitués та стратагем; (7) коли еліта не враховує за- кони суспільного життя, тобто не відчуває існування розриву між бажаним і можливим у термін закону, виникає критична утопія і можливість в ході спілкування в межах наративної юриспруденції нав’язати ідейний вибір.

У статті позиціонується концепція про те, що XXI ст., незважаючи на позитивні зміни, що відбулися у світовій політиці (дискредитація тоталі- тарного мислення і світоустрою, розвиток формальних демократичних ін- ститутів), ознаменовано досить неоднозначними тенденціями. Глобалізація тягне за собою цілу низку значних наслідків, досить вичерпно описаних дослід- никами. Серед них виділяють різноманітні завдання, які належить вирішу- вати людству, що вимагає посиленої уваги до науки, в тому числі й правової. І, очікується, що знання можуть підказати найбільш ефективні шляхи до- сягнення поставлених цілей і напрацювання нових стратегій. Проте культу- ра стане ще більшим благом, оскільки створює цілісну картину світу. Якщо XIX ст. з його переділом світу можна назвати століттям геополітики, XX ст. – століттям геоекономіки, то XXI ст., імовірно, належить стати століттям геокультури наративів, тобто герменевтики індивідуального досвіду в рефлексії соціального процесу. Сучасні наративи номінують події соціального життя через осмислення в категоріях упорядкування інтересів суб’єктів для нормування пріоритетних відносин. У філософії права нині ви- ник напрям наративної юриспруденції, концептуалізованої в США. Сутність цього напряму полягає у представленні права, як способу обміну інформацією в міжособистісному спілкуванні.

Наратив — інструмент зв’язності і додання сенсу юридичним нормам людських відносин та їх утопіям. Утопії Платона, зображені в діалогах “Дер- жава”, “Політик”, “Тімей”, “Критій”, засновані на ідеї державності. Утопія у Томаса Мора — це не анархія, а організована держава спільної власності, заснована легендарним королем Утопом для створення умов розвитку куль- тури та науки. У своїх працях фантаст й візіонер француз Альберт Робіда у 80-х роках XIX ст. написав спершу п’ятдесят статей з власними ілюстра- ціями, потім опублікував книги “Двадцяте століття”, “Електричне жит- тя”, “Війна в ХХ-му ст.”. У своїх працях він передбачає і описує майбутню революцію в Росії, епоху жорстокого протистояння прибічників різних ідео- логій, війн, аварій на великих електричних станціях. А. Робіда стверджує, що для того, щоб людству вижити, необхідно зрозуміти, що той факт, що літак рухається швидше коня ще не означає, що людина стала краще. В короткій сатиричній казці “Вчора зараз” А. Робіда описує, як Людовік XIV і його ото- чення з’являються в Парижі в 1889 році і, ознайомившись з технічними досяг- неннями тієї епохи, побажали повернутися до свого часу, оскільки розвиток технології спричиняє регрес людини. Технічна “утопія” стає апокаліптичним наративом. В утопіях виражаються різні і навіть протилежні суспільні ідеали: ліберальні, революційні, прогресивні, що можуть відволікати від “ар- хіважливих” проблем дійсності. Фантастичність утопії містить у собі ко- лосальний спектр можливостей. Якщо Бекон був ідеалізатором сили знань та науки, аристократії духу, то Томас Мор та Кампанелла, а слідом за ним Варас були засновниками утопічних політичних наративів. Якщо відповід- но до своїх соціальних симпатій ці мислителі зайняті побудовою ідеальних соціальних систем, то сатиричний гротеск Сарано спрямовано вже і проти дійсності та ідеалів: за руйнівним скепсисом важко помітити його мрію про майбутнє людство.

Проте різниця у ранніх утопічних політичних ідеалах не заперечувала існування єдності. Спільною рисою всіх утопічних мислителів був пошук но- вих горизонтів. Унаслідок історичних обставин утопія стимулюється до дії, тобто до певних результатів. Це потрапляє відповідно до теорії Т. Бурдера “Форми звичаїв”. Її різновид “розумової та когнітивної структури” людей (habitués), тобто дій у суспільному житті, який з’явився у давнину. Тобто нинішній геокультурний вимір має певне класичне коріння, хоча в політич- ній теорії, міжнародних відносинах асоціюється насамперед із вторгненням постмодернізму та теорії хаосу. Причини такого повороту досить складні і не завжди очевидні.

Ряд скритих habitués виявилися у взаєморозвитку західних правових на- ративів з китайським стратегемним правовим наративом. Вчений Мецгер Томас відніс до habitués до “китайського утопізму” у формі “стратагем”, за- горнутих у туман конфуціанських визначень. Тим самим, розкриваючи корін- ня західної “утопії”, що описує прагнення до нездійсненної мети політичної та правової досконалості (у філософії права ми маємо формулювання Кан- та чистого закону). Кант стверджує, що не тільки ці права є епіфеноменом обов’язку, а навпаки, але також, що “практичний розум” має пріоритет над “теоретичною причиною”. Обидві ці тенденції спираються на авторитет китайських філософів. Порівняння конфуціанської етики та етики Канта послугували трампліном для великого міжкультурного діалогу. Ще в 1757 р. датський адвокат М. Гюбнер у порівняльному дослідженні традицій Китаю та Європи доводить існування природного права в Китаї в стратегемній формі. Про це свідчить факт дієвості китайських традиційних принципів вирішення спорів у контексті наративу гармонії (він-ми-гуй), помірності у всьому, про середній шлях (чхоньюн), концесії або поступливості й уникнення судочинства (xisu). У цьому контексті ми можемо зрозуміти, чому Ніцше називав Канта “китайцем з Кенігсберга”. Недавні дослідження показують, що ключові ідеї природної філософії Канта також мають джерела в даоській та конфуціанській традиції, які стали відомі континентальній Європі від єзуїтів та популяризовані Лейбніцем і Вольфом.

Нині Н. Партнер звертає увагу на те, що, з одного боку, наратив — термін постмодернізму, наповнений суб’єктивністю, а з іншого — зв’язок установок свідомого із несвідомим. Рікер досліджує наративну природу по- літичного знання й норму регулювання відносин, причини подій, що сталися із всього спектра можливих причин і застосовує процедури каузального зо- бов’язання. Рікер описує логіку каузального зобов’язання як уявне конструю- вання ходу подій, послідовно зважуючи ймовірні наслідки реальної події. Як бачимо, в певному вимірі наративна юриспруденція близька комунікативній теорії права — вона також базується на розумінні права як комплексної соціальної системи, що ґрунтується на взаємних комунікаціях між учасни- ками правового спілкування. У ході такого спілкування в рамках наративу про право існує можливість нав’язування ідеологічного вибору, що означає, що концепція права буде підганятися під певну ідеологічно вірну модель. А такий підхід позбавляє юридичну науку автономії, припиняє пошук справед- ливості як об’єктивного критерію права.