Особливості механізму державного регулюван- ня посередництва у працевлаштуванні за кордоном.

Анотація

Зазначено, що понятійний апарат, який використовується у сфері посередництва у працевлаштуванні за кордоном, потребує уточнення. Насампе-
ред, поняття “діяльність з посередництва у працевлаштуванні за кордоном” запропоновано визначити як надання суб’єктами господарювання послуг з пошуку роботи за кордоном, укладення трудових угод та виїзду працівників до місця роботи відповідно до заявок іноземних роботодавців. Поняття “ліцензування діяльності, пов’язаної з посередництвом у працевлаштуванні за кордоном” потребує удосконалення: його необхідно розглядати як складне багатоаспектне явище, яке має в цілому двояку спрямованість: з одного боку, ліцензування являє собою здійснення заходів, пов’язаних із наданням суб’єктові господарювання дозволу на здійснення цієї діяльності, а з іншого — здійснення з боку уповноважених органів контрольної діяльності за дотриманням суб’єктом господарювання ліцензійних умов, що забезпечують безпеку особи, суспільства і держави.
Визначено стадії адміністративної процедури щодо видачі ліцензії на посередництво у працевлаштуванні за кордоном, а саме: відкриття адміні-
стративного провадження за ліцензійною справою; розгляд ліцензійної справи; прийняття рішення по ліцензійній справі; оскарження або опротесту-
вання прийнятого рішення; стадія виконання прийнятого рішення. Виокремлено особливості механізму державного регулювання посередництва у працевлаштуванні за кордоном, серед яких: владний та публічний характер правовідносин, що виникають між суб’єктами господарювання та
органами державної влади у процесі видачі ліцензії, здійснення контролю за додержанням ліцензійних умов, підпорядкованість однієї сторони (суб’єкта господарювання, що здійснює діяльність із посередництва у працевлашту ванні за кордоном) іншій (державі в особі органу ліцензування та контролю). Зазначено, що правовідносини є головним засобом, який дає можливість визначити, хто і як буде виконувати вимоги норми права. Це найважливіший і необхідний елемент застосування права. У ньому загальна модель поведінки конкретизується стосовно суб’єкта, фіксуються його суб’єктивні права та суб’єктивні юридичні обов’язки. Знеособлені права та обов’язки, закріплені у нормах права, перетворюються на конкретні та взаємопов’язані права та обов’язки індивідуальних суб’єктів (осіб або організацій), відповідно до яких ці суб’єкти повинні співвідносити свою поведінку. Правовідносини встановлюють персональну міру можливої і належної поведінки учасників суспільних відносин. Втілення загальних прав і обов’язків, які містяться у правовій нормі, у правовідносинах дає механізмові правового регулювання “можливість” завершити свою регулятивну функцію, тобто реально втілити права та обов’язки суб’єктів правовідносин у фактичні суспільні відносини.