ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ ТА ЕЛЕКТРОННА ДЕМОКРАТІЯ: ВИКЛИКИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКОГО ВТОРГНЕННЯ В УКРАЇНУ

Анотація

У статті проаналізовано трансформацію політичної участі в Україні в умовах повномасштабного вторгнення Росії, з особливим акцентом на функціонуванні електронної демократії як потенційного компенсаторного механізму, здатного підтримати взаємодію громадян із владою в ситуації обмеження базових демократичних процедур. Метою дослідження стало з’ясування того, наскільки інструменти е-демократії – петиції, бюджети участі, цифрові обговорення – можуть забезпечити інклюзивну, безпечну та впливову форму політичної участі в умовах війни, а також які структурні та інституційні бар’єри обмежують їхню ефективність. Водночас завданням статті стало визначення особливостей цифрової взаємодії в умовах воєнного стану, включно з аналізом криз довіри, асиметрії доступу, нормативного дефіциту та слабкої реактивності з боку органів влади. Методологічною основою дослідження стали структурно-функціональний і інституційний підходи, які дозволили розглядати е-демократію як елемент громадянської включеності та показник стану публічного управління. Стаття спирається на контент-аналіз нормативно-правових документів, аналітичних звітів, соціологічних опитувань, а також приклади локальних і міжнародних практик. У роботі зроблено акцент на таких явищах, як формалізація цифрових каналів участі, зокрема петицій, і дефіцит ефективного зворотного зв’язку з боку держави. На прикладі досвіду платформи «Дія» розглянуто як позитивні аспекти цифровізації публічних сервісів, так і виклики, пов’язані з обмеженою політичною дієздатністю окремих інструментів участі. Аналіз включає також приклади з місцевого самоврядування, де бюджети участі й електронні платформи доводять свою ефективність, хоча й залишаються вразливими через відсутність постійного контролю за реалізацією рішень.Новизною дослідження є розгляд електронної демократії не як технічного процесу, а як політико-суспільної системи, яка або сприяє підвищенню легітимності влади, або – у разі відсутності зобов’язання реагувати – поглиблює кризу представництва. Окрему увагу приділено поняттю цифрової нерівності, що посилюється в умовах війни через вимушене переміщення громадян, обмеження інфраструктурного доступу та фрагментацію політичного простору. Стаття також порушує питання довіри як ключової передумови ефективної участі, зокрема у випадку петиційного механізму, який зазнає знецінення у зв’язку з відсутністю гарантованої реакції.У висновках підкреслюється, що електронна демократія може і повинна відігравати стабілізувальну роль у періоди криз, але для цього потрібні чіткі інституційні механізми зворотного зв’язку, нормативне врегулювання процедур реагування на ініціативи громадян та інтеграція цифрової участі у процеси повоєнної відбудови. Досвід Естонії, де електронні інструменти є невід’ємною частиною політичного циклу, запропоновано як орієнтир для модернізації української практики. Таким чином, е-демократія розглядається як основа гнучкого, прозорого та адаптивного врядування, здатного зберігати демократичні механізми навіть у найекстремальніших умовах.