ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ДИРИГЕНТСЬКО-ОРКЕСТРОВОГО МИСТЕЦТВА

Анотація

У пропонованій статті розкрито культурно-історичні передумови розвитку диригентсько-оркестрового мистецтва, яке є однією з найдавніших форм музичного втілення. На основі наукових праць здійснено спробу довести, що оркестрове диригування в країнах Західної Європи, на той час мало стихійний характер, передусім воно розвивалося завдяки національним музичним традиціям. У великих містах, де діяли музичні товариства, за сприяння яких було організовано різноманітні оркестри, диригентське мистецтво наближалося до професійного. Спираючись на історичні джерела та аналіз музичного виконавства того часу, актуалізовано думку що кінець ХVІІІ і початок ХІХ століття – це епоха емансипації і реабілітації диригентського мистецтва. Воно відділилося від інших видів музичної діяльності і стало особливим мистецтвом, що потребувало спеціальних знань та природної обдарованості. В цей час вперше в музичному житті появилися професійні диригенти в сучасному розумінні їх. Проте слід зазначити, що перехід до нової системи диригування здійснювався під тиском передових музикантів того часу, але з великими потугами. З’ясовано, що тільки з епохи Відродження почалося поступове оновлення хейрономічного принципу завдяки новим течіям музичного мистецтва. Виникає вчення про відтінки виконання, залежність модифікації темпу від змісту ви- конуваної музики. Ритмічні контури п’єси пожвавішали, а зміни темпу зустрічаються дедалі частіше. Відповідно елементарне відбиття такту за допомогою замаху руки стало недостатнім. Тому в Італії на початку ХVІІ ст. це призвело до зародження подібних рухів, що використовувались у сучасній системі диригування. Першими італійськими теоретиками, котрі вперше показали нові схеми складних диригентських рухів, були Лоренцо Пена, Цаккарія Тево. Доведено, що основними етапами еволюції диригентського мистецтва були стихійні і примітивні рухи тіла первісних людей, хейрономія давнього періоду і епоха середньовіччя, пошуки засобів керування ритмічним ансамблем і поява батути з «відбиванням такту» в ХVІ столітті, генерал-бас і диригування за клавесином в ХVІІ–ХVІІІ століттях і, нарешті, виникнення нового стилю з його дуже розвинутою мовою жестів, які успішно використовуються й сьогодні.