ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІ МОДЕЛІ ДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ЇХ РЕЦЕПЦІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ

Анотація

У статті проаналізовано інтертекстуальні моделі давньої української літератури та особливості їхньої рецепції в сучасній українській прозі ХХ–ХХІ століть. Вихідним контекстом є біблійний, агіографічний і риторично-полемічний пласти давньої словесності (зокрема «Слово про закон і благодать», «Києво- Печерський патерик», барокова проповідь і полемічна проза), які розглядаються як джерело стабільних наративних, образних і риторичних моделей. На основі теоретичних підходів Ю. Крістевої, Ж. Женетта, Ю. Лотмана та українських інтертекстуальних студій показано, що біблійні та житійні архетипи, барокові риторичні структури й полемічні стратегії не зникають у новітню добу, а трансформуються, набуваючи нових семантичних і функціональних вимірів. Предметом аналізу стали твори В. Підмогильного, Григора Тютюнника, В. Шевчука, О. Забужко, Ю. Андруховича, Т. Прохаська, С. Жадана, М. Матіос, які демонструють широкий спектр функціонування давніх інтертекстів: від латентної біблійної типології та модернізованих житійних структур до іронічної деконструкції барокової риторики. Показано, що у прозі воєнного й поствоєнного досвіду (зокрема в текстах С. Жадана і А. Чеха) агіографічні моделі «праведного страждальця» й «шляху випробування» трансформуються в антропологічні схеми осмислення граничних ситуацій. Особливу увагу приділено рецептивному аспекту: інтертекст розглядається як механізм формування подвійного адресата, інструмент естетичного ескейпізму й засіб конструювання національної та історичної пам’яті. Зроблено висновок, що інтертекстуальні моделі давньої української літератури в сучасній прозі виступають водночас маркером тяглості традиції та ресурсом художнього новаторства, забезпечуючи багаторівневість читацького досвіду та відкриваючи нові можливості для осмислення історичних травм, ідентичнісних криз і духовних пошуків.