ГЕГЕМОНІЯ ТА СОЦІАЛЬНА АВТОНОМІЯ В РАДИКАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІЙ ТЕОРІЇ

Анотація

У статті подано аналіз змісту радикальної теорії демократії, представлений двома напрямками – гегемонія та соціальна автономія. Проаналізовані ключові ідеї цих двох напрямків, їхня специфіка та обмеження. Доводиться, що перший підхід підтверджує потребу в унітарному політичному суб’єкті, навіть якщо він пост-фундаментальний (Е. Лаклау, Ш. Муфф), а другий – обґрунтовує потребу в соціальній автономії, не виходячи за її межі (Ж. Дельоз). Обґрунтовується думка, що теорія радикальної демократії стала реакцією на кризу представницької демократії. Унітарний суб’єкт спроможний творити політику, яка об’єднує відмінності. Через відсутність об’єктивного синтезу виникає потреба повернутись до єдності стратегічним шляхом. Апорія ж репрезентації підкреслюється лаканівським лінгвістичним підходом до процесу конструювання суб’єкта. Лаканівський суб’єкт конститутивно децентралізований та реляційний. Репрезентація конституюється не лише через виключення чогось, але, більш радикально, вона конституюється на «неможливості репрезентації», яка безупинно знову відкриває територію для наступного гегемоністського зіткнення. Радикальність демократії виникає парадоксально через конститутивну відсутність коріння, через структурний розрив між представленням Цілого та Реального конфліктної множинності. Радикально-демократична теорія гегемонії цілком зосереджена на відокремленні політики від політичного: її центром є питання політичного та його конституції, а не план техніки та практики служби. Тому логіка політичного свідомо автономна від соціального. Ж. Дельоз веде до філософської радикальності, специфічної риси радикально-демократичної думки, яка відноситься до порядку живого – творіння, процесу та події, і як така не може бути відокремлена від існування. Його онтологія вислизає від тиску молярної влади та її репрезентативної логіки, переходячи з поля заперечення, яке повторює навпаки те, що заперечує.