УТВЕРДЖЕННЯ ПАРТИСИПАТОРНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ ДЕРЖАВ ЄВРОПИ: ВІД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ – ДО РОЗВИТКУ ДОКТРИНИ І ПРАКТИКИ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ДЕРЖАВИ З ДРУГОЇ ПОЛ. XIX СТ. – ДО ПОЧ. XX СТ.

Анотація

У публікації розкриваються проблеми теорії та практики зародження та розвитку демократії участі в державному управлінні з VIII ст. – до поч. XX ст., від часів утворення перших держав у Західній і Східній Європі – до утвердження доктрини і практики розбудови конституційної держави. Наголошується, що т.з. «золоте століття» демократії за часів Афінської республіки не передбачало розподілу народовладдя на безпосереднє та представницьке народовладдя. До того ж, вчення Аристотеля про демократію стало відоме в Європі лише в XIII ст., після перекладу робіт цього грецького мислителя Т. Аквінським і іншими мислителями Середньовіччя. При цьому, для тогочасних європейських монархів, духовенства та учених у роботах Аристотеля положення про державу були цікавішими від учення про демократію. Обґрунтовується положення про потужні традиції первісної демократії у германських племен, які завоювали Західний Рим, а також традиції народовладдя в слов’янських народів, які знаходили свій вияв у т.з. «вічевій демократії», звичаях виносити на розсуд громади усі важливі питання, і навіть питання судочинства. Але, тогочасні традиції народовладдя були зруйновані нашестям татар у слов’янських князівствах і посиленням позицій католицької церкви у західноєвропейських державах у IX-XV ст.ст. Прояви інтересу до античної демократії мали місце в епоху Відродження та Реформації, але спроби запровадження демократичних інституцій у Середньовічних державах Європи здійснювалися в контексті секуляризації та спроб обмежити всевладдя монархів аристократичними «парламентами». Розвиток вчення про природні права людей і народів, а також про конституціоналізм, у поєднанні з буржуазно-демократичними революціями XVII-XIX ст.ст. в Нідерландах, Англії, Франції, сприяли вченню про народний суверенітет та його безпосередню реалізацію через референдум і народні ініціативи (Ж.-Ж. Руссо), а також формування вчення про парламентаризм (Ш.Л. Монтеск’є), які знайшли своє закріплення в перших європейських конституціях і конституційних актах. З формуванням доктрини і практики розбудови конституційної держави і громадянського суспільства набула концепція демократії участі, яка на відміну виборів і референдумів, передбачала постійну участь громадськості в управлінні державними справами. Обґрунтовано основі засади партисипаторної демократії та форми її закріплення в конституціях кін. XIX ст. – XX ст.